Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

само скинув із себе одяг, прохаючи навчити його плавати. Він не вчиняв подвигів. Із його шкіри різали смужки двоє порядних громадян, просто так, щоби вбити час, а він у той самий час, стискаючи зв’язані над головою руки, наспівував пісеньку про мазурського хлопа, якому мандатори[172] платили за кожного пійманого шляхтича, живого чи мертвого. Їм набридло її слухати і вони почали душити його старим облупленим ременем. А потім один запропонував вирізати в шляхтича на спині герб Австрії, вони витягли монетку і взялися перемальовувати звідти цього герба, але оскільки тіло живого чоловіка — це вам не полотно, та й батяри з Клепарова — не художники, двоголовий орел вийшов перекошений і їм геть-чисто не сподобався. Тоді вони знову накинули полоненому на шию зашморг. А коли він знову знепритомнів, порадившись, із новим натхненням узялися вирізати на його шкірі… грибочки. Чому грибочки? Бо так смішніше. Жарт — не жарт, коли нема над ким посміятись.

На той час полонений заспівував свою пісеньку лише зрідка, бо чомусь почав забувати слова. Натомість прохання про помилування жодного разу не злетіло з його губ. Хоча йому на самісінькому початку повідомили, що до приходу їхнього ватажка, на якого вони добрих чотири години чекатимуть у халупі під кордоном, полонений має навчитися повзати на колінах і цілувати ноги, для початку — їм, а вони тоді — хай знає їхню доброту — замовлять за нього словечко…

Чекатимуть вони тоді на мене, і цього не зможуть змінити ні молитви, ані прокльони. Бо вбитий час не здатен воскреснути — проси — не проси… Так само, як убита людина.

— Що ви робите? — здавлено скрикнула пані дому, коли я пружинним кроком наблизився до неї впритул.

— Що ви робите?.. — прошепотіла вона, коли я притягнув її до себе за потилицю. Її зіниці розширились. Я знав, що роблю. По моєму оголеному торсу бісером стікали краплі невисохлої вологи і відбивалися у її очах. Як краплі поту в неї над верхньою губою.

Я знав, що роблю. Але від цього мені краще не ставало. Кров бухала в скроні, закипаючи від високих температур. Кров іще не пійманої мною здобичі.

Причулося, чи справді щось зойкнуло десь за дверима позаду мене… Я відпустив жінку в рожевому тюлі. Вона більше ні про що не питала. Крила її носа збуджено здригалися, а корсет здіймався від бурхливих душевних переживань. Я не поет. Поет описав би це куди поетичніше.

— Не звикли ми, прошу пані, до пишних палаців…

Далися мені ці палаци! Не про них думала зараз комендантша, ой не про них! Їй, мабуть, подобалися грубі і владні чоловіки. І шрами, мабуть, подобалися теж. Не знаю, я не уточнював, а розвернувся й рушив до виходу.

— Я сподіваюся, ви ще погостюєте в нас, пане Загурський…

Ось так. А десь за дверима позаду мене щось схлипнуло. Чи, може, здалося?..

Ян Губицький тим часом підніметься на Губернаторські Вали, де одні старші пани на америтурі[173] з військовим вишколом та радикулітом у суглобах вигулювали своїх пишних або сухоребрих подруг молодості, а інші обговорювали з такими ж старшими панами політику цісаря на Балканах, і заворожено огляне краєвид, який відкриється його очам.

Місто немов зійшло зі сторінок середньовічних балад, де церкви і менестрелі разом вплітали свої голоси у хвалебні оди доблесті та невинності. І пливли вони століттями під набурмосеним небом понад шпилями та аттиками, змішуючись із пилюкою, яку піднімали черевики простих і знатних городян, та долинаючи десь в околицях Високого Замку до вух самого Бога…

У цю мить він зрозуміє, що нічого не знає про це місто. Побачивши одну, темну сторону його медалі, він зараз споглядає іншу — блискучу, парадну. Мабуть, міста, як і люди, мають у собі дві іпостасі, відкриваючись вам не одразу. А може, й ніколи.

Йому раптом захотілося комусь освідчитися в любові, з кимось поділитися теплом, до когось притулитися серцем. Бо після того, на що він зараз зважиться, таких моментів, може, ніколи вже більше не трапитися.

Удихнувши на повні груди атмосферу цього міста і залишивши натомість йому частинку своєї душі, як, мабуть, до нього робили всі мандрівники і подорожні, Ян Губицький почне спускатися вниз, до Середмістя. З повинною.

Але я нічого цього не знатиму…

…Час набирав оберти.

Мені треба було відшукати і Яна, і вуйка Фонся, і арештанта, щоб його качка копнула, і того одного… чи одну… хто викрав архів Губицьких і пустив по світу їхніх живих та ненароджених спадкоємців… Мені треба було відшукати постановника цієї п’єси погорілого театру, час набирав оберти, а я сидів за розкішно сервірованим столом і уминав телятину з грибами. Рекомендую усім — пальчики оближете!

Я акуратно витер один, другий палець, акуратно промокнув губи накрохмаленою серветкою, не зводячи очей з корсета, що продовжував здійматись від бурхливих переживань. На очах у навколишньої публіки.

— Добавки? — перепитала приглушеним голосом власниця корсета, змінивши домашню сукню на обідню. Теж мереживну і теж розкішну. Мабуть. Я в сукнях не розбираюсь. Мені б добратися до того, що під сукнею, і бажано зробити це до того, як повернеться комендант.

Треба поквапитися. Час набрав оберти — і його не спинити.

— Усе, що пані захоче… — відповів я і вгризся зубами в шмат м’яса.

Дзенькнула виделка. Об тарілку. Це донька господині виявилася такою незграбною.

— Будь акуратнішою. — Це знову мама. Начебто зверталася до доньки, а дивилася на мене.

— Гаряче тут у вас, —