Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

Я краєм ока відмітив, що неповороткий візник фіакра, який стояв неподалік, уже злазив однієї ногою з козел, і, щоб не дати йому шансу, заволав:

— Ану геть від пані, ти, нензо дзядовська!

І ефектно вирісши перед жебраком, ухопив того за барки і поволік до Валової, даючи йому попутно стусанів і крадькома озираючись, чи чарівна пані бачить та достойно оцінює мій подвиг заради неї.

Чарівна пані завзято терла мереживою хусточкою місце на ліфі, якого необачно торкнулася рука жебрака, і сипала відбірною німецькою лайкою. Наші пані та панянки, не навчені таких словечок, косилися на неї й перешіптувалися між собою.

Забігши за цегляний мур, що відокремлював Бернардини від Валової, ми з Собеським відсапалися, я подякував, висипав решту крейцерів йому до жмені і пішов назад, тримаючись за бік, з-під якого розтікалася пляма крові.

Я сподівався, що пляму буде видно здалеку. І ще сподівався, що ніякий патрульний цій знаковій зустрічі не завадить.

— Перепрошую, ласкава пані, — розшаркався я перед нею, при цьому важко тримаючись за бік і грізно звівши брови на переніссі. Як це мені вдалося — досі не знаю… — Я вас попереджав, що зараз належить бути дуже обережним. Він вас більше не зачепить, але інші…

Вона закрила долонею в рукавичці рота і округлила очі від здивування. Впізнала.

— Пане таємний агент…

Я притулив пальця до губ.

— Так-так, зрозуміло… О майн гот! Ви поранені?

— Дрібниці.

— Ні-ні, ви негайно поїдете зі мною! Сюди! — махнула вона ручкою неповороткому візнику, а коли той під’їхав, скомандувала: — Та поможіть же панові сісти!

Візник похмуро обдивився «пана» з голови до ніг, і перш ніж встиг виказати свої припущення щодо мого високого статусу, я вже всівся в коляску і доволі правдоподібно скривився, хапаючись за бік.

— Ми викличемо лікаря!

— Ні-ні, мені треба в гарячій водичці попаритися — і все мине!

— Візнику, а чого ми стоїмо?!

Той цвьохнув нагайкою і всією своєю широкою спиною продемонстрував мені, що він з великою охотою пройшовся б цією нагайкою не лише по крупам конячок. Я ще раз скривився для більшої важливості — і перехопив погляд дівчинки в гранатовому плащі.

Буває, що сонце просвічує крізь чорні хмари золотом, а буває, веселка засвітиться там, де щойно краяли небо блискавки, — так глянули на мене її очі, під якими залягли синюваті прожилки… Усміхнулися — і знову закрилися від світу. І більше до мене не поверталися.

«Років шістнадцять…» — відсторонено подумав я, уже не чуючи, про що там пашталакала чарівна пані всю дорогу до дому номер сім на вулиці Панській…

«Ґвалт! Нас викрили. Ми пропали!» — зайшовся в істериці мій звір, стягаючи мене зубами з коляски…

Квартира їхня займала весь перший поверх кам’яниці, а внизу, у партері[170], йшов ремонт. Поруч, у сусідньому будинку, містилося якесь фотографічне ательє М’єчковського Пьотра, як гласила вивіска. Ми стикнулися у дворі, мабуть, з тим самим Пьотром, який гарячково зняв капелюха і поклонився сусідці ледве не до землі. Її очка багатообіцяюче зблиснули…

Служниця приготувала мені ванну у великій балії і подала поруч на табуретці свіжий одяг.

Я дозволив собі відчути насолоду від чистої теплої води і прикрив очі повіками в очікуванні полікерів[171]. Знову треба було втікати і придумувати новий план, але я так втомився, що відмовитися від купання не зміг.

«Ще одну хвилинку, — попрохав я звіра всередині себе. — Півхвилинки…»

Але звір мені їх не дав. Гра пішла по-крупному, і програти в ній я не мав права.

Важко зітхнувши, я потягся за новою чистою сніжно-білою хрусткою сорочкою — слава Богу, без мережива — і подумав…

Що саме я подумав — пригадати потім так і не зміг. Сорочка так і лишилася невбраною.

Таке вже колись було. Тоді я спав на чудовому матраці під ковдрою зі — смішно сказати — лебединого пір’я, а коридором палацу Губицьких, де були вбиті мої батьки і звідки я сам дитиною ледве врятувався, йшла людина. Не просто йшла, а намагалася ступати так, щоб ніхто не чув. Розніжений ситим життям, я прокинувся надто пізно, коли вона вже встигла кинути запалену скіпку в стелажі з книгами… Але прокинувся, тому що почув. Кроки.

От і зараз я почув і вибіг зі спальні. Звук ляпасів.

Його ні з чим не сплутаєш. Мені слід було вдягтися, зачесатися і, як усі гості в порядних домах, спокійно, з гідністю причинити за собою двері. Але в нас із гідністю були свої порахунки. Той, хто одного разу відчув на собі звук ляпасів, мене зрозуміє.

Біля високого підлогового годинника з боєм стояла господиня вся в рожевому тюлі, мов у піні, з вигадливо викладеним у зачіску волоссям, із червонооким рубіном на золотому ланцюжку на шиї, у рожевих туфлях на підборах, — і хльостала рукою по щоках свою шістнадцятилітню доньку.

Мабуть, я надто шумно видихнув. Вона глянула в мій бік — і її зіниці розширилися.

Не дивно — я був у самих споднях, оголений до пояса і босий, а на моєму тілі там і сям красувалися відмітини моїх бувших подвигів.

Таке теж уже колись було. Одного разу на березі озера один чоловік так