Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

основною версією визнано діяльність якоїсь релігійної секти. Схоже на правду, бо Контора особливо люта до всіх цих баптистів-штундистів-ієговістів-євангелістів сьомого та решти днів тижня.

Четверте: віднайшли людей чи не віднайшли - невідомо. Бо справу засекретили так, що майже ніхто із сторонніх про неї нічогісінько не знав. Принаймні, в нашій міліцейській управі жодна ворона не каркнула.

А звідси випливає: а що, коли і Контора не розшукала зниклих людей, а тому з такою радістю вхопилася за “Максима Горького” тільки тому, що за п’ять років до того у Києві щось сталося з його пам’яттю і його кудись занесло. Точніше, не кудись, а в Царицинську губернію, край революційної, бойової і трудової слави радянського народу. Ану раптом отой знайда насправді один із жертв сектантської сваволі, яких досі не можуть віднайти? Можна сказати- подаруночок товаришам чекістам з неба впав! Чи з поїзда випав, що ближче до життя.

І в самий розпал моїх аналітичних роздумів отой вчений полковник, що наробив стільки шуму своїм рефератом, вочевидь відчув, що його образили - і то в найкращих почуттях. Бо підійшов до нашого, київського колеги і вигукнув:

- От уже ви, малороси, любите ґвалт здіймати на рівному місці! Того ж року в Красноярському краї в одну ніч зникло двісті вихованців дитбудинку - і нічого. Ніхто туману не напускав і розслідування не секретив.

Отепер проговорився наш київський генерал, котрий почув цю репліку. Вочевидь, дуже вже його пекла та п’ятирічної давності історія.

- Ну і що? А бодай навіть не двісті, а дві тисячі шмаркачів пропало. Але ж не разом зі спальним корпусом.

Ляпнув і раптом зблід. Потім обережно скосив очі на московського генерала, але той складав папери до портфеля і ніяк не реагував.

Загалом на цій конференції субординація чітко дотримувалась, як це не дивно, лише в так званому п’ятому питанні, себто випивці. Генерали, полковники, підполковники і схожий на вохрівця прокурор розслаблялися окремо. А ми, молодші офіцери та пара приблудних майорів боролися з алкоголем шляхом його знищення у своїй компанії. Хтось із дотепників пояснив:

- Це ми тут просто розслабляємось і відпочиваємо. А старші товариші лише роблять вигляд. Насправді вони там за чаркою свої справи залагоджують.

Однак, ця сприятлива для випивки ситуація була несприятливою для мене. Адже я через це не міг неформально поспілкуватися з тими, хто щось знає про понадпланову сотню зниклих. На щастя, я мав свою людину за їхнім столом, отого майора на прізвисько Мономах. Бо він, як доцент і зять академіка, попри своє майорське звання був допущений до “вищого рівня”.

Мономах уважно вислухав моє прохання і філософськи зауважив:

- Життя приїлося, старлей? Сіра буденність почала дратувати? Всі злочини один на одний схожі… Яскравих вражень закортіло, чогось новенького, оригінального?

- Ну, закортіло.

- Тоді я тобі, Сирота, як другу запропоную альтернативний варіант. У тебе двері в квартирі назовні відчиняються, чи всередину?

- Назовні, а що?

- То добре. Бо якби всередину, то довелося б блочок присобачувати і дірку свердлити. Так от, рекомендую: візьми, друже, міцненький шпагат, один кінець міцно прив’яжи до причинного місця, а другий - до дверної ручки. Замки, природно, повідчиняй. Потім сядь в коридорі на табуретці, так, щоб шпагат був у натягнутому стані. Виклич по телефону пожежну команду, “швидку допомогу”, своїх друзів-лягавих, ну, службу газу і втішай себе надією, що трапиться якась неймовірна подія і на твій виклик ніхто не з’явиться. От тобі і ризик, і новація, і свіжа гострота відчуттів. Наполегливо рекомендую… Знаєш, чим у нашій системі закінчуються ігри в приватного детектива?

- Знаю.

- Не знаєш! З генералом Федорчуком справу мав?

- Не з моїм щастям. Вище полковника не траплялися.

- Вважай, смаленого вовка ти ще не бачив. Мій тесть минулого року з ним у санаторії ЦК відпочивав цілий місяць. І ще за столом були перший помічник Щербицького з дружиною. Так от, вони втрьох від шефа республіканського КДБ за місяць чули рівно чотири фрази: “Здрастуйте. Смачного. Непогана сьогодні погода. До побачення”. І все! Втаємничені люди кажуть, що вже як мати справу, то з самим Андроповим. Той у порівнянні з Федорчуком - взірець рафінованого інтелігента. Він платівки з джазом колекціонує! І, кажуть, навіть вірші пописує!

Однак, я стояв, мов скеля, непорушний, аж доки Мономах не здався і не пообіцяв щось придумати. А потім ми розбрелися по своїх компаніях.

Не знаю, що там говорили за генеральським столом, а за нашим було весело. Як і всі радянські люди, після третьої заговорили про роботу, обсобачили начальство, обгавкали телевізійних “Знатоків”, розповіли найсвіжіші анекдоти про ментів, після шостої поплакали над своєю гіркою долею і заспівали останній витвір когось із безіменних міліцейських бардів: “Робити я не хочу, а красти ще боюсь. Поїду я до міста, в міліцію наймусь…”

Мій університетський однокашник витяг мене з ліжка десь над ранок, наказав одягтись і йти з ним дихати повітрям. Ми забрели в найглухішу алею санаторію і тільки там Мономах заговорив:

- Сирота, надалі проси в мене що хочеш, включно до аспірантури. Заочної. Але в Робін Гуда надалі грайся сам. Ти навіть не уявляєш, куди ти розігнався. Добре, не мучся, все одно не знаєш. Для початку: нинішній начальник Управи, Генерал - скільки років, як призначений?

- Здається, років п’ять, як з Криму переведений.

- Не здається, а саме п’ять. А його попередник де?

- Не знаю. Може, у наше міністерство на підвищення пішов, а може, в Москву забрали.