Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

Гас зупинився, я спинився також. Повернувся і побачив, як він стоїть на моїй тіні і сердито дивиться на мене:

— Думаєш, твоя мати зараз готова все це почути? Господи, Френку, ввімкни мозок. На твого батька нині стільки всього навалилося, май хоч крихту співчуття. Звісно, тобі болить. Ти думаєш, йому не болить? Боже милосердний, — у голосі Гаса звучала відраза. — Хочеш іти додому пішки — вперед!

Він повернувся назад до мотоцикла, я повернув у напрямку домівки. Засунув руки в кишені й брів уздовж головної вулиці міста. Косі промені падали на добре знайому мені місцевість, що тієї миті видавалася геть чужою. Я звернув на вулицю, по якій ми з Джейком тупцяли щодня з вересня по червень, ідучи до школи. Потім минув перехрестя, де стояв будинок Гютенбургів. Саме біля нього минулої зими я, Джейк, Денні О’Кіф та Стів Гютенбург зліпили величезну снігову фортецю, воюючи з братами Брендлі, що мешкали по той бік вулиці. А ось і вулиця Седстоун, і парковка біля пивнички «Роузі», де ми з братом розтрощили фари Інґдаловому «Чорту». Складалося враження, що ці вулиці і спогади належали до інших часів і навіть іншій людині. Я волів би назавжди лишитися за містом з Гасом і ніколи не повертатися. Ще зроду-віку я не почувався таким самотнім та заблудлим.

Я почув гуркіт Гасового мотоцикла ще до того, як він зупинився поряд.

— Стрибай, — Гас кивнув у бік заднього сидіння. — Відвезу тебе додому.

Я не сперечався.

Тієї ночі Еміль Брендт, дід та Ліз роз’їхалися по домівках; Джейк дрімав, а я лежав у ліжку і слухав вітер, який літав поміж дерев за вікном. Злі подуви трясли дерева та згинали гілки. Подумав, що то наближалася гроза, проте грому чутно не було. Я підвівся, підійшов до вікна і поглянув на вулицю. На диво, небо було ясним, його вкривали сотні зірочок, а місяць от-от мав зійти.

Мої думки все ще крутилися довкола Воррена Редстоуна. Тягар власної провини з’їдав живцем. Я намагався молитися, але не знав, що казати й просити. Я ніколи так сильно не шкодував. Перед очима постійно ввижалося волосся Аріель та червона сукня, що розвивалися у воді, а також Редстоун, який тікав естакадою. Я міцно стискав кулаки і притуляв їх до очей, намагаючись вибити ці образи з голови.

У коридорі світилося, батько важкими втомленими кроками спускався вниз. Я вийшов з кімнати й зазирнув до батьківської спальні. Було вже дуже пізно, проте ліжко порожнювало. Підійшов до сходів. Я не бачив, що саме відбувалося у вітальні; у ледь млявому світлі лампи пролунав татів голос:

— Тобі скласти компанію?

Тиша у відповідь.

— Я, мабуть, зачиню вікна, Рут. Здається, наближається гроза.

— Облиш.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я посиджу тут із тобою і почитаю?

— Роби, що хочеш.

Запала мовчанка. Потім мати запитала:

— Біблія?

— У ній я віднаходжу спокій.

— А я — ні.

— Я не читатиму вголос.

— Якщо тобі треба її читати, читай деінде.

— Ти лютишся на Бога, Рут?

— Не говори зі мною так.

— Як?

— Наче я теж із твого стада. Намарне. Мені не потрібна твоя допомога, Натане. Не та допомога, яку ти збираєшся мені запропонувати з цієї книжки.

— А яка тобі потрібна допомога?

— Не знаю. Але не така.

— Гаразд, я просто побуду тут.

Минуло кілька хвилин тиші, потім мама промовила:

— Я спати, — її голос звучав так, ніби присутність батька її дратувала. Однак, що саме її розлютило, я не знав. Я почув, як заскрипіли дошки, хутко побіг до спальні і стрибнув у ліжко. Двері були відчинені. Вона піднялася нагору й пішла у ванну кімнату. Відкрився кран; я чув, як мама чистила зуби, пополоскала рота, потім пішла до себе в кімнату і зачинила двері. Тато зостався внизу.

Я ще довго лежав у ліжку і слухав, як вітер хапає дерева й хитає ними. Сон блукав деінде, ляснули вхідні двері. Стрибнув на підлогу, підбіг до вікна — батько переходив дорогу і прямував до церкви. Він зайшов у храм і зник у його сутінках.

Босий, у самісінькій піжамі, я спустився вниз, вишмигнув у вхідні двері і побіг за татом. Стояла тепла літня ніч, вітер дув в обличчя й обпікав. Я піднявся сходами до церкви. Дверей не замкнули: подуви вітру якраз їх відчинили, аби я міг туди непомітно прошмигнути.

Очі встигли призвичаїтися до темряви. Усередині храму було трохи видніше, ніж знадвору. Я побачив спину батька, який сидів біля вівтаря. Він дістав сірник і запалив свічки, що стояли біля хреста з іншого боку вівтаря, потім упав навколішки і низько вклонився, його голова торкнулась до підлоги. Так він сидів довго. Стояла тиша. Я подумав, що він втратив свідомість.