Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

...А «черговий ранок» розвеселив їх обох.

«Черговий ранок» був ще також глупої ночі.

— Пусти, я хочу піти напитися, — мовила Літа, відкриваючи очі.

— Лежи, я тобі принесу.

— Ні, ні, я вже краще сама піду, — і засміялася.

Він зрозумів і засміявся також.

— Ну, так би й сказала! Тебе провести?

— Що ти! Хіба це на другій вулиці? По-моєму, поряд з ванною, тільки й усього.

Вона стрибнула через нього і побігла «поряд з ванною», а він швидко збив і поправив її подушку, потім почув, що у ванні захлюпала вода, і вона повернулась з вимитим лицем, така свіжа, наче справді вибігала на вулицю.

— Ач, і вмитися встигла! Ти змерзла? Лягай швиденько, я тебе закутаю, а то ще застудишся.

Йому було приємно дбати про неї.

Обоє сміялися.

— Я ж казав тобі ще в монастирі, що нам буде дуже добре вдвох. Але ще ніч, тобі треба поспати.

— Ти ж не хочеш спати.

— А чого ж я хочу?

— А коли я вгадаю, ти скажеш правду чи ні?

— Звичайно, скажу правду.

— Ти хочеш... Їсти!

— Лікусю, а знаєш, це правда, я трошки хочу їсти. — І додав, звівши брову: — Але ж я не тільки хочу їсти...

— Ти наче виправдовуєшся, — засміялася Літа, — за таку прозаїчну, цілком природну річ, що захотів їсти.

— А як ти вгадала?

— Уяви, я теж трошки хочу їсти! А ми завжди хочемо одного й того ж!

— Тоді порядок, і я більше ніколи не питатиму «можна» чи «не можна», — жартував він, цілуючи її. — Я знатиму — що хочу я, те й ти. Зараз пообідаємо!

— Чи повечеряємо? Чи поснідаємо?

— Я приніс такі смачні наїдки! Але ми не будемо вставати. Ще й ніч насправді. Я підсуну отой маленький столик сюди, до ліжка, і ми поїмо.

— Яке неподобство ти вигадав! Але сьогодні я тобі в усьому підкоряюсь.

— А не я тобі? Хіба нам треба скорятися?

— Справді. Але ж пам’ятай — це вперше і востаннє я дозволяю підсовувати столики і їсти в ліжку, — удавано строго мовила Літа і раптом злякалася — «а що, як справді вперше і востаннє? Ні, ні, завжди, коли захочемо!» І сказала йому весело, дивлячись, як він на підсунутому столику розв’язує і розкладає пакунок — знамениті єлисєєвські розтегаї, тістечка, яблука: — Та ти ж накупив на цілий полк!

Вони обоє сіли на краєчок ліжка.

— Ой, ти навіть смажених курчат купив!

— Це не курчата, це фазанчики. Вони були зовсім теплі і м’якенькі. Один тобі, один мені.

— Що ти, хіба я з’їм цілого? Давай з’їмо спочатку мого — тобі ніжка, і мені ніжка, а потім ти з’їси цілого свого, і я буду спокійна, що ти не помреш з голоду.

— Я наллю по чарочці вина. Почекай, у мене в несесері є набір чарочок, бачиш, одна в одній, як матрьошки.

— Така необхідна річ у чоловічому несесері! Але я майже ніколи не п’ю, ще сп’янію!

— Зараз треба! Для мене це шлюбна ніч. Хіба не треба випити за нашу першу ніч удвох! Це дуже хороше вино — рожевий мускат, а оце сухе. Я не знаю, яке ти любиш. По правді, треба було купити шампанське, але я побоявся тебе. Ти ж знаєш — я боюся тебе.

— Воно й видно! — засміялася вона. — Ну, мені неповну.

— Першу повну! Тільки повну! За нас! І за тебе, моя радість!

— За нас! За тебе, мій любий!

— Що ти сказала? Повтори, повтори ще!

— Хіба ти не чув цього цілу ніч? Кажу, кажу тобі, а ти ніяк не второпаєш!

— То ти казала спросоння, несвідомо. А тобі жалко повторити, щоб я таки зрозумів і повірив?

Але хіба можна було запам’ятати всі дурниці, які вони всерйоз і жартома казали одне одному,