Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

грошей з’їсть! — сплеснула руками диякониха. — А родичі всі? А батько свій хворий, окремо живе, і Літа Миколаївна за все платить, і тому, що доглядає, і лікарям, і чоловіка батьки з ними живуть, з Літою Миколаївною, як у Христа за пазухою — не невістка, а дочка. А своя сім’я? Та на ній же все тримається. Що вона, для своєї втіхи уроки набирає, передержників та таких халамидників, як наші? Та й відмовити нікому не може. Ми вже її так просили! От з ними увечері займається, а потім до півночі шкільні зошити перевіряє. Що це, радість яка? Нема людині зовсім відпочинку. Так ми її умовляли у нас хоч тижнів зо два пожити, відпочити, і раділа вона, що приїде і на весіллі вашому побуде. В кої віки зібралася, а то ж усе і влітку уроки, уроки, в кої віки вирвалася, — зітхнула диякониха, — так і тут прислали за нею, мовляв, показові уроки вчителям, що на курсах, треба дати, наче без неї в Полтаві нема кому дати. Вона, правда, завжди ці показові уроки з своїми трудолюбцями показує, такий вже у неї дар, немов усе як по писаному проходить, а все ж таку людину треба берегти! Так ні! А лікарі вже попереджували, кажуть, що із серцем і з горлянкою у Літочки Миколаївни не все гаразд. Вона тут, бідненька, до того сполошилася, аякже, зібралася відпочити, погуляти у вас на весіллі — все ж таки розвага для неї, і нате вам, одразу збирайся та повертайся. А тільки-но з подругою, з Ольгою гомоніли, які плаття одягати, дуже їй хотілося на вінчанні бути.

Ігор слухав схвильований і боявся виказати хвилювання, а диякониха торохтіла, торохтіла, вже упиваючись своїми спостереженнями, припущеннями, навіть вигадками, певна, що цим розважає хворого.

— Як уперше пішла до вас, до матері Серафими, ми питаємо: а чи гарний жених? А вона каже — такий гарний, такий гарний, очей не відвести, і приємний дуже. Тільки за невістою нудьгує. Кажуть, що й невіста гарна. Ну, Олю, каже, добре, що поїхали, погуляємо! А другого дня сміху було, люди на неї, на нашу Літочку Миколаївну, дивляться і шепочуть: «А оце невіста приїхала!» Ну, потім ви з невістою вашою і з матір’ю Серафимою надійшли, то вже розібралися.

Добре, що Ігор був накритий ковдрою і не видно було, як він аж тремтить увесь, слухаючи її.

— А як їхала, така зажурена, така зажурена була, — джеркотіла диякониха, — ще б пак, і не тільки відпочити, збиралася продуктів купити на селі. Тут же дешевше, а в неї кожна копійка зароблена, не з неба сиплеться, не спадщина батьківська, самій про батьків треба дбати.

Як це важко було слухати.

Довго не наважувався, та все-таки спитав:

— А чоловік у неї який?

— О, такий статечний, сурйозний, показний — нічого не скажеш, спокійний, ніколи ніхто й не чув, щоб на когось голос підвищив, а щоб хтось вилаявся у них у домі — боронь боже, хоч він і спокійний, і чемний, а я при ньому боялася чомусь і слова вимовити. Як Літочка Миколаївна за столом, то хоч і він тут же, а з нею завжди галасливо, весело, вона як розкаже що-небудь, так усі аж заходяться від сміху, і його вона не боїться.

— Так чого ж би їй чоловіка боятися? — здивувався Ігор.

— Аякже. — І, нахилившись до нього, конфіденціально мовила: — Він же від неї на двадцять п’ять років старший. У них і кімнати окремі, вона з дітками і бабусею, а він у своєму кабінеті. — І раптом, схаменувшись, що, мабуть, наговорила зайвого, спинила і розмову, і тон. — Ой, я вас забалакала зовсім, може, я вам чайку принесу? Попийте та засніть, а то, мабуть, втомила вас своїми балачками, а вони вам ні до чого.

— Будь ласка, якщо можна, я вип’ю чаю, — погодився тоді Ігор, заплющивши очі. Йому хотілося хоч на хвилинку залишите ся зараз на самоті.

Він багато домислив сам, і багато було правдивого в його домислах, — він тільки цього не знав.

Зараз уночі він згадав балаканину дияконихи і раптом, вдивляючись у спляче личко Літи, зрозумів її здивовано-зачудований погляд, спочатку якусь ніяковість, що навіть вразило його, — адже вона була заміжньою жінкою, мала уже двох дітей, а так наче щось їй було в новину, а потім немов прорвався потік якоїсь надзвичайної ласкавості і ніжних слів, і ця ласкава ніжність викликала в ньому ще дужчу пристрасть. Ні, він не порівнював її з жодною жінкою, але знав, що ніколи ні з ким не відчував такої насолоди і втіхи, і не міг, просто не міг відірватися від неї. Це справді була «його» жінка, і він казав такі слова, які ніколи-ніколи не казав нікому. Лише до неї, тільки-но побачив її у музеї, одразу вирвалося «голубко моя». Це слово виринуло зненацька з глибини далекої дитячої пам’яті: так батько називав його матір, його молоду гарну маму. Вони, батьки, були ще молоді, коли загинули обоє, потонули в морі, катаючись на яхті, з ними був і наречений тьоті Соні. А він лишився зовсім маленьким і мало що пам’ятав. Хіба міг він називати так випадкових жінок, з якими стрічався раніше? Там віддавалася данина скороминучій чуттєвості, а тут були щастя, радість... любов... Наче справді вперше пізнали загадкові таємниці життя.

І щось у Літі було і материнське, і сестринське — взагалі безмежно рідне. Він же вгадав ще в монастирі, коли сказав, що хоче, щоб вона була його дружиною, щоб завжди була з ним.

Правда, сталося все не так, та однаково він