Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

Після другої чарки Миросин свекор пішов по хаті танцювати.

У-у-у! Ти, кацапура проклятий! – почала кричати на свого чоловіка сваха. А він до неї – битись! Тільки ж сваха була собі опасиста, то й дала гарну відсіч. Зчинився крик і гам, на підлогу посипався посуд, пляшка з горілкою полетіла у вікно…

Мирося сиділа за столом ні жива, ні мертва, боялася дихати. Не знала вона тоді, як їй вестися і що робити.

І тут Максим як підскочить! Зірвався на ноги та…

– Вставай з-за столу! – кричить до Миросі. – Ми підемо додому! Зараз же! Я ні хвилини не хочу тут більше зоставатись! Досить я вже натерпівся!!!

– Куди ж ви підете, вночі? – спиняє Максима мати. – Надворі йде дощ, автобуси не ходять. Хіба по полі й по болоті?

– А хоч би й по болоті!!! – кричить Максим. – Але я тут не буду ночувати!

– Переспите та й вранці підете собі на свій автобус, – просить сина сваха.

– Ні!!! – Мирося дивиться, а Максим вже б’ється в істериці!

Мирося такого в житті не бачила, від страху їй заклало в вухах.

– Вставай!!! Чого ти сидиш? – реве до неї Максим. – Мерщій вдягайся! – та й вибіг у двері.

Мирося схопилася на ноги, йде.

За ворітьми стояла темна ніч. До нашого села, полями навпрошки, треба було йти двадцять кілометрів! І вдень було що йти, а це вночі…

Але Мирося злякалася, пішла.

Вона ще й добре не знала свого чоловіка, але пам’ятала його налиті кров’ю очі – на весіллі. Усю першу шлюбну ніч Максим не спав, а виказував їй за кавалерів! Хоч Мирося до ранку й клялася йому, що нікого в неї не було. Ну, хіба що тільки Борис…

– Але ж я нічого з ним не мала, – оправдовувалася Мирося. – Ми тільки зустрічалися, мало бути сватання…

– А плаття?! Плаття весільне ти купляла?! – аж задихався від гніву Максим. – Мені все про тебе розказали! Я все про тебе знаю! Дивись, щоб хоч мати моя не дізналася, що твій брат сидить у тюрмі!

– Що тобі мій брат?…

– А сестра твоя, Ганя, вона… вона, мені люди розказували, вона під час війни варила німцям їсти! Поліцайка!

– Максиме?… – Мирося дуже здивувалася такій різкій переміні: зразу ж був тихий, а тут… – То нащо ж ти на мені женився? – каже.

– Ти ще маєш мені ноги цілувати, що я тебе взяв, стару дівку! А ти!!! – махав кулаками біля самого її обличчя.

– Чого це я стара? Ми з тобою в один день народилися, одного року.

– Я чоловік! Мужчина! А ти! А ти! А ти!.. Я зараз перевірю, чи ти хоч дівчина.

– Провіряй…

Так минула Миросина перша шлюбна ніч. І такою ж була і їхня друга, і третя, і четверта.

Мій зять Максим виявився дуже ревнивим чоловіком…

Тоді була пізня осінь, холодно, глупа ніч… А вони йшли додому полем. Дощ налив води Миросі уже й за комір – пальто на ній було куценьке. На голові тільки капронова хусточка, та й та намокла. На кирзових чоботях набралося стільки багна, що Мирося ледве-ледве переставляла важкі ноги. Так ішли вони вже близько півгодини, ось-ось мало б бути перехрестя – одна дорога йшла на В., а інша – до нашого села. Раптом у Максима почали заплітатися ноги, і він завернув не на ту дорогу.

– Максиме, чуєш? – каже йому Мирося. – Ми неправильно пішли. Нам же треба в інший бік!..

– Ні, треба в цей!

– Ти помиляєшся… Так будемо блудити…

– Це ти, проклята поліцайко, ще будеш мене вчити?… Чи я сам не знаю, кудою мені треба йти! Я все життя цією дорогою ходив! На базар або на роботу в завод… А тебе тут чого носило?! Із парубками волочилася?… Зізнавайся! Хто у тебе був до мене, Миросько, кажи!

– Ти ж знаєш, що нікого. Але, Максиме, ми таки не в ту сторону йдемо.

– Ще скажи мені хоч слово, ще хоч одне слово промов! То я тебе тут і вб’ю!

– Я мовчу, не сердься…

А за кілька кроків Максимові стало недобре, і він… впав просто у болото! Мирося тужиться, хоче його підняти, та не може, бо важкий. А у самої вже повні чоботи води. Озирнулася вона на село, заплакала вголос і одно благає-просить:

– Максиме, Максиме, чуєш?… Вставай, ходімо… бо мені холодно!

Максим же – ні з місця руш, тільки важко сопе. Немає що робити, присіла Мирося навпочіпки, як