Марина Кічка - Вона

реальним. Це були долі секунди, але для Марі вони були цілою вічністю. Ще мить і стріляти.

— Марі, що там? — Тарас не розумів, що відбувається адже поки демон не перейшов до фізичного стану, він не міг його бачити. — Він уже тут?

Марі не відповіла. Ще мить. Вона почула як зойкнув Тарас. Пора. Постріл…

Марі відчула як з її руки хлинула кров. А постріл був зроблений в стелю. Рука її була піднята в гору і по ній стікала кров. Вона не озирнулась, але почула як Тарас кинувся до неї. Мить і Тарас застиг біля неї не в змозі поворухнутись. Марі поглянула на демона. Він, навіть не торкаючись їх, керував ними. Марі зрозуміла, що це кігті демона тримають її руку, і що іншою рукою він схопив Тараса за горло. Вона бачила, як виступали червоні сліди на шиї Тараса і те, як він важко дихав.

— Дурне дитя! — Марі почула нестерпний шум і скрегіт, це був ЙОГО голос. — Ти думала, що здолаєш мене?

Марі розгублено дивилась на демона, не розуміючи, чому не діє захист? Він мав захистити її від будь — яких впливів. Залишилась тільки одна куля. Тільки одна.

— Не розумієш? — демон поглянув своїми пустими очицями на Марі. — У тобі тече його кров.

Вона з розпачем поглянула на Тараса. Такого коханого Тараса. Який не міг нічого сказати лише дивився на неї і не вірив своїм вухам.

— Та я угоду не порушую, — голос вражав в саме серце, такий він був жахливий. — Дитя може жити. Двадцять п’ять років у нього буде.

— Марі,— з болем видавив Тарас, — як?

— Вибач, — у Марі з очей котились сльози, — прости мені.

— Забери мене, — Тарас вже не зважаючи на біль. — Забирай.

Раптом Марі відчула, як рука звільнилась. І ХРИП. Вона поглянула на Тараса який задихався. Демон стискав свою руку все міцніше. Кинувшись до Тараса, Марі поставила на карту все: вона повернулась і звела приціл револьвера на демона. Але раптом, сильний удар в живіт, — і револьвер випав з рук, грюкнувши об підлогу. Марі відчула поштовх і, влетівши у стіну, впала біля дверей кімнати. Вона намагалась підвестись, але біль скував її тіло. Вона нічого не бачила, сльози заволокли важким, напівпрозорим полотном її очі. Вона не могла нічого вдіяти. Сльози невпинно текли і текли по щоках Марі, а шум у вухах заважав їй думати. Вона так хотіла почути Тараса, але не могла. Життя полишало її, наповнюючи все її тіло німою порожнечею, вона поступово провалювалась у безодню. Життя витікало разом з її кров’ю.

* * *

Марі відкрила очі. Вона була мертва. Усе всередині тіла померло. Вона оглянула палату. У кріслі сидів Назар.

— Скільки часу пройшло? — Марі навіть не дивилась на Назара.

— Три дні. Марі…

— ТАРАС… — Марі говорила спокійно й холодно.

Назар завмер.

— Його поховали вчора, Марі…— Назар здається кожне слово говорив з великими зусиллями.

— А ДИТИНА? — Марі й досі не поглянула на Назара. Вона дивилась на стіну перед собою. У неї по щоці котилась сльоза, проте вона цього не відчувала.

— Марі… їм не вдалось її врятувати, — він так тихо це промовив, що засумнівався, чи почула його Марі.

— Це був хлопчик, — Марі й досі дивилась на стіну. — Коли я зможу поїхати?

— Лікарі кажуть, що вам потрібно тут побути декілька тижнів. Занадто важкі травми.

— Завтра. Я поїду завтра. Ви все владнали, тут про мене ніхто не знає правди?

— Так, я все владнав. Ви хочете бути вдома? Я повідомлю Анну з Андрієм, вони за вами доглянуть.

Марі вперше поглянула на Назара.

— Їх не потрібно повідомляти. У дім, я не повернусь. Заберіть мої речі і револьвер та привезіть сюди.

— Але Марі, — Назар виглядав розгубленим, — Я МАЮ ПЕРЕДАТИ вам справи.

Він підняв зі стільця папку. Тарас усе залишив Марі.

— Але… — Назар не зміг продовжити, — ще тут лист.

Він простягнув папку Марі.

— Ні лист, ні його майно мені не потрібно, — відповіла Марі, знову втупившись втомленими очима на стіну. Її тон взагалі не змінився, коли ВОНА почула це. — Заберіть мої речі з будинку.

— Марі… я розумію… — Назар підійшов ближче.

— Ні, ви нічого не розумієте, — Марі поглянула на Назара. І він жахнувся. В очах Марі не було нічого, окрім порожнечі.

Він не продовжив далі. Назар опустив руки з папкою. Повернувся і пішов до дверей.

— Ще одне. Знайдіть обручку. Це все.

Назар вийшов з палати. А Марі, не рухаючись, так і пролежала в ліжку, дивлячись на стіну перед собою.

Назар прийшов до Марі за три дні. Марі знала, що він напевно про все дізнавався у лікарів, але до неї не заходив. Вона навіть з ліжка піднятись не могла. Тому Назар розумів, що краще їм не бачитись. Марі намагалась піднятись але впала, і лікарі знайшли її непритомною на підлозі. І тому, коли цього дня Марі змогла звестись на ноги, уже за кілька годин у палаті з’явився Назар з її речами. Марі ледве одяглась, не дозволивши Назару допомогти їй.

— Марі, це те, що ви просили, — він простягнув сумку одній руці, а коробку з обручкою в другій.

Марі опустила сумку на підлогу, узяла коробочку обома руками і розкрила її. У ній сяяла прекрасна обручка. Запанувала тиша. Марі прикипіла поглядом до коробочки.

— Я йому пообіцяла, що скажу так, — вона дістала з коробки обручку, а саму коробочку кинула на ліжко.

— Марі, не потрібно, Тарас цього б не хотів, — він поглянув на Марі очима повними жалю.

Марі одягла обручку.

— Марі, ви ще така молода, не робіть цього.

— Мені вже час, — Марі,