Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

— Я ось про що думаю... Чи не через вас, бува, все це лихо з капітаном? Ваші слова дуже мучать його. Він тільки й знає, що твердить їх. Відмовився піти на службу до короля і навіть не потис моєї руки. І що вдієш із таким чоловіком! Досі йому щастило, та закінчить він на нок-реї. А зараз цей Дон-Кіхот заради нас наражається на смертельну небезпеку.

— Як це? — збентежившись, поцікавилась дівчина.

— Як, питаєте? Хіба ви забули, що він іде на Ямайку, де розташувався штаб англійського флоту? Правда, цим флотом командує ваш дядечко...

Арабелла аж подалась наперед від напруження і жестом зупинила лорда. Той помітив, що дихання її стало частішим і поривчастим, а широко розкриті очі перелякано дивляться на нього:

— Це йому не допоможе! — вигукнула вона. — Навіть не думайте про це. Для Блада дядько — найзапекліший ворогу всьому світі. Він черствий, мстивий нелюд — він нічого не прощає. Я певна, що лише надія схопити й повісити капітана Блада примусила його залишити свої плантації на Барбадосі й погодитись стати губернатором Ямайки. Капітан Блад, звісно, цього не знає... — Арабелла замовкла і безпорадно розвела руками.

— Не думаю, щоб становище змінилося, якби навіть Блад і знав про це, — сумно зауважив лорд. — До того, хто зміг вибачити такого запеклого ворога, як дон Міґель, і відкинув усі мої вмовляння, зі звичайною міркою не підійдеш. Він лицар до ідіотизму.

— І все ж це не завадило йому протягом трьох років бути тим, ким він був, і чинити те, що він чинив. — У голосі дівчини цього разу забринів сум, без будь-якого натяку на презирство.

Лорд Джуліан, який по-своєму був схильний до моралізування, зітхнувши, підсумував:

— Життя — занадто складна штука.

Наступного дня, ледь зажеврів горизонт, Арабелла Бішоп прокинулась під пронизливі звуки ріжка і настирливе калатання суднового дзвону. Остаточно прогнавши сон, вона розплющила очі й байдуже подивилась на спінену зеленаву воду, що стрімко бігла повз позолочений ілюмінатор. Поволі до її свідомості долинув шум, схожий на метушню: з кают-компанії, якраз над її ліжком, долинав тупіт ніг, хрипкі вигуки та стукіт важких предметів. Відчувши, що шум цей не схожий на звичайну роботу команди. Арабелла, охоплена тривожним передчуттям, підвелася й розбудила свою служницю.

Тим часом у каюті з правого борту, сполоханий цим самим гамором, гарячково одягався лорд Джуліан. Вибігши на палубу, він здивовано поглянув на громаду вітрил над собою, їх підняли, щоб піймати ранковий бриз. А попереду, праворуч і ліворуч розлягалася неозора гладінь океану, що, мінячись сліпучими блискітками, купалася в золоті сонця, палючий диск якого ще тільки наполовину вийшов із-за обрію.

На шкафуті, де звечора було так тихо й мирно, нервово метушилося людей із шістдесят. Біля поручнів пів’юта, над самою головою в лорда Джуліана, капітан Блад палко сперечався з однооким розхристаним велетнем Волверстоном, голова якого була пов’язана червоною ситцевою хусткою.

Ледве показався його світлість, як вони одразу ж замовкли, і капітан Блад, повернувшись, привітався з лордом.

— Доброго ранку, сер! — сказав він: — Я припустився непоправної помилки. Мені не слід було так близько підходити до Ямайки вночі. Але я хотів якнайскоріше висадити вас. Підніміться-но сюди, сер, і я вам дещо покажу.

Нічого не розуміючи, лорд Джуліан піднявся по трапу. Зупинившись біля капітана, він глянув на корму, куди кивнув Блад, і аж скрикнув від подиву. Там, не більше як за три милі на захід від них, ясно-зеленою смугою тягнулася земля. А милі за дві з боку чистого океану йшли три великі білі кораблі.

— Вони без вимпелів, але, безумовно, це частина ямайської ескадри, — спокійно сказав капітан Блад. — Ми зустрілися з ними на світанку; вони повернули й відтоді не припиняють погоні. А тимчасом «Арабелла» вже чотири місяці у плаванні, дно її дуже обросло, і ми не можемо розвинути необхідної швидкості.

Волверстон, заклавши свої великі руки за широкий шкіряний пояс, з височини свого велетенського зросту насмішкувато глянув на лорда Джуліана, хоч той теж був досить високий.

— Схоже на те, що вам, ваша світлість, доведеться ще раз побувати в морському бою, доки ми не покінчимо із цими кораблями, — сказав велетень.

— Саме зараз ми про це й сперечалися, — погодився Блад. — Я вважаю, що ми не можемо починати бій за таких обставин.

— Біс із ними, з обставинами! — вигукнув Волверстон, уперто випнувши свою масивну щелепу. — Для нас такі обставини не первина. В Маракаїбо було набагато гірше, однак ми ж не тільки перемогли, але й захопили три кораблі. А вчора, коли ми розпочали бій із доном Міґелем, хіба було не гірше?

— Так, але ж то були іспанці.

— А ці хіба кращі? Невже ти боїшся цього незграбного барбадоського бабака? Що тебе мучить, Пітере? Раніш я ніколи не бачив тебе таким.

У цей час десь позаду гримнув гарматний постріл.

— Це сигнал, щоб ми лягли у дрейф, — мовив Блад тим самим байдужим голосом і тяжко зітхнув.

Волверстон не витримав:

— Та я краще погоджуся зустрітися з полковником Бішопом у пеклі, аніж лягти в дрейф за його наказом! — загорлав він, люто плюнувши на палубу.

Тут у розмову втрутився його світлість.

— 0,3 вашого дозволу я насмілюсь зауважити, що нам нічого боятися полковника Бішопа, враховуючи вашу послугу його племінниці та мені...

Волверстон, хрипко засміявшись, перервав лорда Джуліана.

— Не гарячкуйте, пане! — вигукнув він глузливо. — Ви не знаєте полковника Бішопа. Ні заради племінниці, ні заради дочки чи рідної матері він не відмовиться від крові, якої прагне. Він кровопивця! Підла тварюка! Нам із капітаном Бладом це