Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

Молодий ірландський лікар і солдат Пітер Блад під час повстання проти англійського короля Якова II випадково потрапляє в халепу, і його помилково називають державним зрадником. Разом із повстанцями і каторжниками Пітера продають у рабство на острів Барбадос. Однак кмітливий, спритний і надзвичайно сміливий юнак ще з кількома невільниками виривається на свободу. Тепер у його житті настав новий етап: далеко від батьківщини, без права на повернення додому Пітер Блад стає піратом...

Пітер Блад, бакалавр медицини та знавець багатьох інших речей, запалив люльку і став доглядати вазони герані на підвіконні того вікна, що виходило на вулицю Вотер Лейн, містечко Бріджвотер.

Суворі очі з осудом дивились на нього з вікна навпроти, але він цього не помічав. Увага Блада була розділена між клопотами і людським потоком на вузькій вулиці внизу; потік, який заливається вдруге того самого дня в бік замку Касл Філд, де в другій половині дня капелан герцога Фергюсон виголосив проповідь, більш зрадницьку, ніж наповнену божественним змістом.

Цей розкиданий збуджений натовп складався переважно з чоловіків із зеленими гілочками на капелюхах і найбезглуздішою зброєю в руках. У декого, щоправда, було видно за плечима мисливські рушниці, подекуди виблискували й мечі, але набагато більше чоловіків було озброєно кийками, дехто взагалі тяг за собою величезні списи, зроблені з кіс, страшні на вигляд і незручні в бою. Серед цих «військових» з містечка Бріджвотер були ткачі, броварі, теслі, ковалі, муляри, каменярі, шевці та представники інших мирних професій. Бріджвотер, як і Тонтон, не вагаючись, послав своїх чоловіків служити незаконнонародженому герцогові. Людина, яка за віком і здоров’ям могла носити зброю, а сьогодні залишилася б удома, вважалася б боягузом або папістом.

Проте Пітер Блад, який був не тільки в змозі носити зброю, але й майстерно володів нею, який аж ніяк не вважав себе боягузом, а папістом був хіба що тоді, коли це йому було вигідно, так от, цей Пітер Блад того теплого липневого вечора палив люльку так байдуже, ніби нічого не відбувається. Він час від часу кидав услід охопленим воєнною гарячкою ентузіастам рядок із Горація, якого здавна дуже любив: «Quo, quo, scelesti, ruitis?» — «Куди, куди мчите ви, навіжені?»

І тепер, можливо, ви здогадалися, чому гаряча, безстрашна кров, успадкована від бродяг Сомерсетширу, предків його матері, залишалася прохолодною серед усієї цієї скаженої, фанатичної крові повстання; чому неспокійний дух, який змусив його колись не примиритися з наміром батька зробити з нього вченого, залишався байдужим у самому розпалі заворушення. Ви вже збагнули, як він розцінював людей, що збиралися під знамена свободи, знамена, гаптовані непорочними дівами Тонтона, вихованками пансіонів міс Блейк і місіс Масґров. Діви, як співається в баладі, порвали свої шовкові спідниці на прапори для армії Монмута. Рядок із Горація, зневажливо кинутий услід тим, хто галасливо біг вулицею, розкриває тодішній настрій Блада. Для нього це були охоплені шалом безумства дурні, що поспішають назустріч власній загибелі.

Річ у тім, що занадто багато він знав про цього горезвісного Монмута і ту вродливу смагляву жінку, яка породила його, щоб бути обманутим легендою про законність посягань герцога на королівський престол. Блад читав безглузду прокламацію, розклеєну в Бріджвотері, Тонтоні та інших містах, у якій товклося, що «...після смерті нашого монарха Карла II право на престол Англії, Шотландії, Франції та Ірландії з усіма володіннями і підвладними територіями переходить у спадщину уславленому й благородному Джеймсу, герцогу Монмутському, синові і законному спадкоємцеві Карла II».

Ця прокламація викликала в нього сміх, як і подальша заява, що «Яков Перший, герцог Йоркський, наказав отруїти покійного короля, а потім захопив престол».

Він не знав, де саме було більше брехні. Третину свого віку він прожив у Нідерландах, де тридцять шість років тому народився той самий Джеймс Скотт, який тепер милістю Божою оголосив себе королем Яковом Другим тощо. Були відомі Бладові й чутки про справжніх батьків цього типа. Герцог Монмут не тільки не був сином Карла Стюарта і Люсі Волтер, з якою нібито таємно вінчався король, — сумнівно, що він узагалі був незаконною дитиною покійного государя. До чого, крім нещастя й розрухи, могло призвести це безглузде повстання? Хіба можна було сподіватися, що Англія повірить у таку нісенітницю? А саме іменем герцога, саме для підтримки його фантастичних претензій кілька визначних вігів утягли в боротьбу цих західних дурнів.

— «Куди, куди мчите ви, навіжені?»

Він розсміявся і зітхнув водночас, але сміх погамував зітхання. Блад, як і більшість самодостатніх людей, не співчував повстанцям. Суворе життя навчило його мати власну думку. Будь-хто інший — з лагіднішою вдачею, з далекоглядністю і знаннями, можливо, і знайшов би підстави для смутку, спостерігаючи, як біжать на бойню ці наївно запальні вівці-протестанти. Захоплені ілюзією, що вони стають на захист права, волі й віри, вони йшли до плацу перед замком зі своїми дружинами, дочками, матерями й коханими. Блад, як і всі в місті, знав, що Монмут мав намір дати бій цієї ж ночі. Герцог збирався особисто керувати несподіваним нападом на очолювану Февершемом королівську армію, яка стояла табором коло Седжмура. Блад вважав, що лорд Февершем знає про всі ці наміри не гірше від самого герцога. Якби лікар і помилився у своєму припущенні, то йому можна було б пробачити. Але він не припускав, що командувач королівської армії настільки посередньо знається на своїй справі.

Блад вибив попіл із люльки і відступив, щоб зачинити вікно. Тієї хвилини його погляд перетнув вулицю і зустрів, нарешті, погляд тих ворожих очей, які спостерігали за ним. Це були очі двох гарненьких добродушних сентиментальних сестриць Пітт — палких прихильниць красеня Монмута.

Блад усміхнувся та привітно нахилив голову, бо був у дружніх відносинах із цими дамами, а одна з них до того ж деякий час була його пацієнткою. Однак не дістав жодної відповіді на своє привітання. Навіть холодне презирство прочитав він в очах сестер. Усмішка на тонких губах Блада втратила свою привітність. Він зрозумів, звідки йде ця ворожість. Вона загострювалася з кожним днем, відколи з’явився Монмут і закрутив голови всім жінкам у місті — і молодим і старим. Блад збагнув, що сестри Пітт зневажають його. Зневажають за те, що він, не старий і дужий чоловік з військовим досвідом, воїн, який міг би дати користь загальній справі, зараз стоїть осторонь подій, спокійно палить люльку і порається коло герані. Що він залишається осторонь у цей вирішальний вечір — вечір, коли мужні люди збираються навколо захисника протестантської церкви, готові пролити свою