Алла Сєрова - Подвійне дно

— Ти ухиляєшся від теми, твій родовід мене не цікавить. Розкажи мені, навіщо ви затіяли таку складну авантюру?

— Довга буде розмова, а я, до того ж, не люблю розмовляти з трупами.

На столі я бачу знайому синю теку, що дав мені Старий, там-таки лежать інші наші папери. Ці негідники порпались у моїх речах! Чортові харцизяки, я їм цього не подарую!

— Я не поспішаю, ти — теж. От і розкажи, я залюбки послухаю.

Він люто дивиться на мене, та що мені до того? Адже мене саму переповняє лють, і його емоція — просто ніщо, порівняно з моєю. Та ми обоє вміємо гамувати себе, щоправда йому це важче, бо він уже старий. Старигані просто кишать навколо мене, от халепа! Їм життя не вистачило, аби вирішити всі свої проблеми і розрахуватися з боргами, то до чого тут я?

— Давай, починай співати. Ніч попереду довга.

— Власне, чому ні? — він злостиво посміхається. — Ти мені чимось подобаєшся. Я завжди любив жінок з перцем. Історія й справді довга, і частину її ти вже, як я зрозумів, знаєш. Анна — моя дочка, моя єдина дитина. Її мати була слинявою нікчемою, та Анна вдалася в мене. Шкода, що ми так пізно зустрілись і я не міг її ростити, та все одно вона є. Ми зустрілись, коли їй було вже двадцять років і вона мала сина. Я тоді ненадовго вийшов, от і вирішив скористатись квартирою давньої подруги, знав, де живе. А там — Аня. Я одразу зрозумів, що вона — не таке ніщо, як її мати. Ми якось порозумілися, знаєш? Оксана була просто дурна курка, завжди ходила, зіщулившись, сучка шолудива. Анна — в ній моя кров! Я тоді знову сів, а вона писала листи і передачі інколи слала — не часто, звичайно, бо з грошима в неї було сутужно. Та важливо було, що ми підтримуємо зв’язок.

— Я зараз розридаюсь від розчулення.

— Ти не розумієш. Ти покидьок, щеня зінське. Ти взагалі не маєш ніяких прав сидіти отут і ставити мені питання. А тепер ти стала Анні на дорозі. Шкода, Ольга не добила тебе, навіть не знаю, чому.

— І як ти це бачиш? Чим я заважаю твоїй підстаркуватій доні?

— Не смій! Хто ти така, щоб говорити про неї? Воша з притулку. Тільки й слави, що кревна донька Клаусові, ото й уся твоя цінність.

— Тож, заповіт існує?

— Так, хай йому трясця! І він повністю анулює права Анни, розумієш?

— Не дуже.

— Коли Клауса вбили, то виявилось, що він встиг змінити заповіт.

Мені нараз стає смішно. Боже, вони так мозолилися, викрадали Клауса, вбивали його, замітали сліди, а потім виявилося, що все даремно. Ну, чому мене не було там, коли читали заповіт? Я б поглянула на їхні морди, їй-богу, воно було того варте!

— Чого регочеш?!

— Ну, старий, насмішив! Отже, все довелося спочатку починати? Тоді чому мене просто не вбили?

— Тому що тоді все перейшло б кільком благодійним фондам. І підкупити тих сучих синів, адвокатів їхніх, неможливо. Там ніхто не продається, репутацію бережуть, гади.

— Не вельми аристократичні в тебе манери.

— З вовками жити…

Я чую кроки за дверима, очі старого злочинця злостиво примружуються. До кімнати входить мій знайомий з милозвучним прізвиськом Гриб. Я стріляю в нього через невеличку подушку, що лежить на кріслі, летить якийсь наповнювач, а чоловік падає. Як все на диво вдало виходить! Так, а килимові хана.

— Бачиш, який ти кретин? Довелось його застрелити. Ти цього хотів?

Він дивиться на мене, як черниця на сексуального маньяка. Він не чекав, що я стрілятиму, тому розважався, як міг. Але я теж не люблю розваг за мій рахунок, а це вже зробили всі, кому було не ліньки. А Рудий досі сидить у підвалі в товаристві трупа, і нічогісінько не знає. Цікаво, де той полковник Слісаренко? Ото було б добре, якби я його чекала! Може, вони аж завтра прибудуть, то що? Ключ в одного з тих здорованів. Я з ними не впораюсь, але можу застрелити. Тільки треба, щоб вони сюди прийшли, а для цього…

— Знаєш, ти мені вже набрид. І я ось що зроблю. Я підпалю твою халупу, разом із тобою. Як тобі такий план?

— Ти не вбивця.

— Продовжуй так думати. Але я не дозволю тобі і твоїй кретинці-дочці пустити за вітром моє життя. З якої це речі ти маєш право жити, а я — ні? Ти що, Господь Бог? Ти — потолоч і злочинець, звичайний собі грабіжник, і їси ти крадене, на краденому спиш. Теж мені, аристократ знайшовся. В мене класичне виховання, тож вважаю, що злодій має бути в буцегарні, скільки б він не вкрав. Ти аж надто розслабився, а все від безкарності. Звик купувати тих садистів у погонах пачками. Та з тебе досить.

Я підходжу до нього ближче. Він надто старий, щоб мені опиратись, і він зажився на світі. Я не стану його вбивати, тільки трохи торохну по голові і натисну на кнопку — хтось та прийде на сигнал, от і знайду потрібного.

— Не бійся, зараз я тебе не вб’ю. Просто примушу заткнутись ненадовго.

Хлопець на килимі подає ознаки життя. Де він відкопав такі жахливі черевики? Що ж, все одно він вже нічого не вдіє. Я потім заопікуюсь його кишенями, а зараз хрясну по макітрі аристократа Носика. Хай трохи відпочине.

— Не торкайся мене!

Я б’ю його по голові руків’ям револьвера. Удар розрахувала так, щоб не вбити. Думаю, він мені ще придасться. Тепер зберу свої документи, бо потім через колотнечу, що може зчинитися, можу й забути. Цікаво, як там Рудий? Мабуть, треба поспішити, він там божеволіє з тривоги.

Я натискаю кнопку, що горить на пульті біля ліжка. Хтось має з’явитися, краще, звичайно, аби хтось із тих, що замкнули нас. А от ключі в котрого з них? Власне, вони майже однакові, тож я б їх не ідентифікувала нізащо. Ну, от, кроки. Хтось іде на сигнал.

До спальні входить чоловік у чорному одязі і чорній масці. Оце так номер! Його я не бачила, звідки взялось це опудало? І що тепер робити? Він схожий на грабіжника, але ж тут це в принципі неможливо!

— Так, Елізо Климковська, ви мене не послухали. Я ж радив вам повернутися до підвалу. Чому ви так не зробили?

Він знімає маску і на мене дивляться холодні сірі очі. Його обличчя наче складене з гострих кутів: