Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

про те, що Ви зробили так добре, швидко, на хвилі миттєвої ситуації. Я сказав нашому спільному приятелеві, що Ви збіса влучили у яблучко, Юпітером присягаюся! Це було блискуче. Я прийшов сказати Вам про це.

— Умгу!

У канаві бавилися жаби, на небі виповзав місяць. Якийсь веселий слуга вийшов поговорити з ніччю і бив у барабан. Наступну фразу Кім промовив тутешньою говіркою.

— Як ти нас вистежив?

— Оа! Це дрібниця. Від нашого спільного приятеля я дізнався, що ви рушили до Сагаранпура. Тож я рушив слідом. Червоні Лами привертають увагу. Я купую собі аптечку, а я ж справді добрий лікар. Іду до Акроли-на-Броді і все про вас наслухаю — то там, то там побалакаю. Усі прості люди знають, що ви робите. Дізнаюся, коли гостинна стара пані вислала по вас дулі[172]. Тут знають чимало спогадів про попередні візити старого Лами. Я знаю, що старі пані жити не можуть без ліків. Тож я став лікарем і… ви чули, що я казав? Думаю, це ду-уже добре. Слово даю, містере О’Гара, що люди знають про вас із Ламою на п’ятдесят миль довкола — прості люди. То я й прийшов. Не заперечуєте?

— Бабуджі, — мовив Кім, рвучко підводячи погляд на широке усміхнене лице, — я сагиб.

— Дорогий містере О’Гара…

— І я сподіваюся ввійти у Велику Гру.

— Наразі за субординацією Ви підпорядковані мені.

— То чого ж теревенити, як мавпа на дереві? Не буде чоловік їхати сюди з самої Сімли заради кількох солодких слів. Я не дитина. Говоріть на гінді і давайте доберемося до жовтка в яйці. Ви тут — але з десяти слів не сказали жодного правдивого. Нащо Ви тут? Відповідайте прямо.

— Європейці так лех-хко збивають людину з пантелику, містере О’Гара. Вам би час уже бути обізнанішим для свого віку.

— То я ж і хочу знати, — сміючись, відповів Кім. — Якщо це частина Гри, я можу допомогти. Але що я можу зробити, якщо ви все крутите, як циган сонцем.

Гаррі-бабу сягнув по люльку і смоктав її доти, поки вона знову не заклекотіла.

— Тепер я говоритиму по-тутешньому. Сидіть тихо, містере О’Гара… Це стосується родоводу білого жеребця.

— Досі? Ту справу давно завершено.

— Велика Гра завершиться тоді, коли всі помруть. Не раніше. Дослухайте мене до кінця. П’ятеро князів готувалися зненацька розв’язати війну три роки тому, коли ви передали родовід білого жеребця від Магбуба Алі. Завдяки тій звістці наша армія виступила проти них раніше, ніж вони приготувалися.

— Ая — вісім тисяч чоловіків з гарматами. Я пам’ятаю ту ніч.

— Але війна не розпочалася. Така тактика уряду. Військо відкликали, коли уряд переконався, що князі злякалися, а годувати вояків на високих Перевалах недешево коштує. Гілас і Банар[173], раджі з гарматами, за певну суму погодилися охороняти Перевали від будь-яких зайд із півночі. Обоє ледь не присягалися в довічному страху й дружбі, — він, хихочучи, перескочив на англійську. — Звісно, я вам неофіційно повідомляю, містере О’Гара, тільки, щоб пояснити політичну ситуацію. Офіційно я утримуюся від критики будь-яких дій влади. Тепер розказую далі. Це влаштувало уряд, який хотів уникнути зайвих витрат і за домовлену суму рупій на місяць Гілас і Банар мали розпочати охорону Перевалів, як тільки урядові війська будуть відведені. Тоді — це було після нашої зустрічі, я тоді торгував чаєм у Ле — мене призначили військовим клерком-обліковцем. Коли війська відвели, я залишився, щоб розрахуватися з кулі, які прокладали нову дорогу в горах. Прокладання доріг було частиною урядової угоди з Гіласом і Банаром.

— І? Що далі?

— Як я казав, літо минуло, і там зробилося збіса холодно, — довірчо мовив Гарі-бабу. — Я щоночі боявся, що люди Банара переріжуть мені горлянку заради тої скриньки з монетами. Мої охоронці з місцевих сипаїв сміялися з мене! Юпітером присягаюся! Я тоді так перелякався. Але то так-ке. Розказую далі… Я багато разів повідомляв, що ті двоє князів продалися Півночі, а Магбуб Алі, який перебував іще далі на Півночі, щедро це підтверджував. Нічого не змінилося. Тільки я собі ноги відморозив так, що аж один палець відпав. Я повідомив, що дороги, за які я плачу гроші копачам, будуються для чужинців і ворогів.

— Яких?

— Для росіян. Кулі відкрито сміялися з цього. Нарешті мене відкликали і я зміг усно розповісти все, що знав. Магбуб теж приїхав на Південь. Слухайте, чим усе закінчилося! Цього року після танення снігів на Перевалах з’явилися двоє чужинців, буцімто мисливці на диких кіз. Вони мають зброю, але й мають також вимірювальні ланцюги, нівеліри і компаси.

— Ого! Справа яснішає.

— Гілас і Банар їх люб’язно приймають. А ті дають великі обіцянки від імені царя і дарують подарунки. Вони ходять вгору-вниз долинами і приказують: «Отут місце для бруствера, отут побудуйте форт. Звідси ви можете тримати дорогу проти цілої армії». І це ж ті дороги, за які я платив рупіями щомісяця. Уряд знає, але нічого не робить. Троє інших князів, яким не платилося за охорону Перевалів, сповістили через гінця про віроломство Банара і Гіласа. А тепер дивіться, коли все лихо вже скоєне, коли ці троє чужинців із нівелірами й компасами переконали п’ятьох князів, що завтра-післязавтра величезна армія заполонить Перевали — горяни, вони всі бовдури — прийшов наказ мені, Гарі-бабу: «їхати на Північ і подивитися, що там роблять чужинці». Я кажу Крейтон-сагибу: «Це ж не судовий процес, що нам треба збирати докази, — Гарі смикнувся і знову перейшов на англійську. — Юпітером присягаюся, сказав я, якого бі-іса ви не віддасте напівофіційний наказ кільком бравим хлопцям, щоб їх отруїли, до прикладу? Це, дозвольте зауважити, ганебне недбальство з вашого боку». А полковник Крейтон посміявся з мене! Це все ваша клята англійська гордість. Ви думаєте, що ніхто не посміє влаштувати змову! Нісенітниця.

Кім повільно смоктав хукку, метким розумом намагаючись обміркувати справу, наскільки він її зрозумів.

— То ти підеш уперед слідами чужинців?

— Ні. На зустріч із ними. Вони приїздять у Сімлу, щоб вислати впольовані роги та копита для вичинки у Калькутту. Вони ж суто панове спортсмени-мисливці й уряд усіляко сприяє їм. Звісно, ми так завжди робимо. Це ж наша британська гордість.

— То чого ж їх боятися?

— Юпітером присягаюся, це не чорні люди. Звісно, з чорними людьми я можу робити все, що завгодно. А вони росіяни і геть безсовісні. Я… я не хочу мати з ними справу без свідків.

— Можуть те’ вбити?

— Оа! То пус-сте. Сподіваюся, я досить добрий спенсеріанець[174], щоб зустріти таку дрібничку, як смерть, котра,