Жюль Верн - 20 000 льє під водою

— А тепер, Неде, — додав я, — на цьому покінчимо! Ні слова більше про нашу розмову! В той день, коли ви будете готові, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю покладаюся на вас.

Так закінчилася ця розмова, яка пізніше мала такі важливі наслідки.

Повинен відразу сказати: факти, здавалося, підтвердили справедливість моїх припущень, що приводило канадця до справжнього відчаю. Чи то капітан Немо не довіряв нам у цих морях, де рух пароплавів був особливо пожвавлений, чи то просто не хотів зустрічатися з численними кораблями різних націй, що борознили поверхню Середземного моря — не знаю. Але найчастіше ми тримались на великій глибині, далеко у відкритому морі. «Наутілус» або спливав на поверхню так, що з води було видно саму лише рубку стерничого, або плив на дуже великих глибинах. До речі, між Грецьким архіпелагом і Малою Азією ми не знаходили дна навіть на глибині двох тисяч метрів.

Про те, що ми пройшли поблизу острова Карпафосу з групи Південно-Спорадських островів, я довідався лише з віршів Вергілія, які почав декламувати капітан Немо, одночасно показуючи пальцем точку на карті.

«Там, в Карпатійських пучинах Нептуна, віщує

Синьобородий Протей…»

Справді, за античним міфом, тут жив Протей — старий пастух стада бога морів Нептуна. Тепер цей острів, розташований між Родосом і Крітом, носить назву Скарпанто. Мені лишилося тільки подивитися у вікно салону на його гранітну основу.

Наступного дня, 14 лютого, я вирішив присвятити кілька годин вивченню риб Грецького архіпелагу. Але з якихось невідомих причин вікна залишалися герметично зачиненими. Визначивши напрям руху «Наутілуса» по карті, я побачив, що він наближався до острова Кріту, або, як його раніше називали, Кандії. В той час, коли я попав на борт «Авраама Лінкольна», цей острів повстав проти турецького деспотизму. Але яка була дальша доля повсталого крітського народу, я зовсім нічого не знав. І цілком зрозуміло, що не від капітана Немо, який порвав усякі зв’язки з землею, я міг довідатися про це.

Я не робив ніяких натяків на цю подію, коли одного вечора залишився з ним у салоні. До того ж мені здалося, що капітан Немо був якось особливо мовчазний і заклопотаний. Усупереч своїм звичкам він наказав відчинити віконниці на обох вікнах салону і переходячи від одного до другого, уважно вдивлявся у водяні маси. Що він хотів побачити? Я цього не міг розгадати і, з свого боку, використовував час для вивчення риб, що пропливали перед вікнами корабля.

Серед них я помітив морських колбнів, про яких уже згадував Арістотель і які в народі називаються бичками; зокрема, їх дуже багато в солоній воді поблизу дельти Нілу. Поряд плавали напівфосфоресціюючі пагри — риби з родини спарових, так звані морські карасі. Єгиптяни вважали цих риб священними, і поява пагрів у водах Нілу святкувалася пишними релігійними церемоніями, бо ці риби віщували великий розлив ріки. Я помітив також хейлінів — костистих риб завдовжки до трьох дециметрів, прозора синювата луска яких вкрита червоними цятками. Ці риби їдять морську рослинність, тому вони надзвичайно смачні. Ще в античному Римі хейліни вважалися вишуканою стравою, а їхні нутрощі, приправлені молочком мурени, павиним мозком і язиками фламінго, давали страву, яку багаті римляни-ласуни називали «божественною».

Мою увагу привернув ще один мешканець цих морів, знову нагадавши античну давнину. Це була ремора, або звичайна прилипала, яка звикла мандрувати, причепившись до черева акули. За легендами стародавніх людей, ця невеличка риба завдовжки до трьох дециметрів могла зупинити хід корабля, причепившись до його днища; в легендах наводяться навіть конкретні приклади: саме це нібито сталося з кораблем Антонія, який був зупинений прилипалами в битві при Акціумі і тим полегшив перемогу Октавіана[66]. Ось від чого залежала доля народу! Я спостерігав також чарівних антій, священних риб стародавньої Греції, яким приписувалася здібність проганяти морських потвор з тих вод, де вони з’являлися. Їх назва означає «квітка», і воші повністю її виправдовували грою своїх кольорів, що складалися в єдину гаму червоного кольору від блідо-рожевого до рубінового; їхні спинні плавці, таких самих відтінків, нагадували муарову стрічку. Я не міг відвести очей од цього морського чуда, коли раптом мене вразило несподіване явище.

У воді з’явилася людина, водолаз із шкіряною торбинкою, прикріпленою до пояса. Це не був утопленик, якого коливали підводні течії. Це була жива людина, що пливла, розсікаючи воду дужою рукою. Водолаз кілька разів повертався на поверхню, щоб подихати повітрям, і знову спускався вглиб.

Я повернувся до капітана і схвильовано скрикнув:

— Людина тоне! Її треба врятувати за всяку ціну!

Капітан Немо, нічого не сказавши, підійшов і притулився до вікна.

Плавець наблизився до вікна і почав розглядати нас крізь скло.

На превелике моє здивування, капітан Немо зробив йому якийсь знак. Плавець відповів йому рукою, відразу піднявся на поверхню моря і більше вже не з’являвся.

— Не турбуйтеся за нього, — звернувся до мене капітан. — Це Микола з мису Матапану, прозваний Рибою. Його всі добре знають на Кікладських островах. Сміливий плавець! Вода стала його стихією, він живе в ній більше, ніж на землі, весь час перепливаючи з одного острова на інший, досягаючи навіть Кріту.

— Ви його знаєте, капітане?

— А чому ж ні, пане Аронакс?

Сказавши це, капітан Немо направився до шафи, розташованої ліворуч од вікна. Поряд з нею стояла обкована залізними обручами скриня, на кришці якої була прикріплена мідна дощечка з девізом «Наутілуса» — «Рухомий у рухомому».

Не звертаючи більше на мене уваги, капітан відкрив шафу, своєрідний сейф, в якому знаходилася велика кількість злитків.

То були злитки золота. Звідки на кораблі взявся цей дорогоцінний метал у такій великій кількості? Де капітан Немо міг діставати золото і що він хотів з ним тепер зробити?

Я не говорив жодного слова, а тільки дивився. Капітан Немо брав один за одним ці злитки і укладав їх у скриню до тих пір, поки вона не наповнилася вщерть. За моїм підрахунком, вона вміщала близько тисячі кілограмів золота, тобто на суму до п’яти мільйонів франків.

Капітан старанно закрив кришку і написав на ній адресу, очевидно новогрецькою мовою.

Зробивши це, він натиснув кнопку дзвінка, який з допомогою дроту з’єднував салон з приміщенням команди. З’явилося чотири матроси і з великим зусиллям витягли скриню за двері. Потім я почув, як з допомогою блока вона була піднята на центральний трап.

Цієї миті капітан звернувся до мене:

— Ви щось сказали, пане професоре? — Я нічого не говорив, капітане!

— В