Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

У хаті мовчали. Він трохи постояв, озираючись на всі боки, а тоді нагнувся і, спотикаючись, поліз через діру в стіні.

— Франю! Франю!

Під ногами захлюпала вода. Він черконув запальничкою і побачив, що на долівці стоїть калюжа. Тхнуло цвіллю, сирістю й розквашеною глиною.

— Ти тут, Франю?

Запальничка нагрілася, й він поспішно її згасив. У хаті зробилося темно, хоч вовків тюгукай. Незграбно чалапаючи по воді, він ступнув кілька кроків і тут же вдарився коліном об піл. Тоді знову черконув коліщам — і побачив жовте, наче віск, лице із довгою вовчою щелепою.

Вона була мертва. Смерть настала хвилин із п’ять тому, і тіло ще не встигло закоцюбнути. Він остовпів, не вірячи своїм очам; жовте полум’я запальнички тріпотіло на протязі, який струмував крізь хату; аж нагрітий метал знову обпік йому пальці, — й тоді він погасив огонь і, відступаючи назад, ледве чутно прошепотів:

— Пізно я прийшов, бабо... не встиг одігнати твою смерть!

У-у-у! — застугонів у комині вітер — і бухнув із печі холодним попелом, який розлетівся по всенькій хаті, кружляючи у непроглядній пітьмі, немов окрушини змарнованого життя.

Над горою ревло і стугоніло, як перед кінцем світа. З настанням ночі буревій розгулявся так, що, здавалося, ще трохи — й вітром почне вивертати деревляччя і зносити дахи. Підіймаючись у двір, він почув, як у провулку щось затріщало, а тоді завалилося зі страшенним гуком, і допіру він утямив, що це упав старий трухлявий осокір у сусідньому обійсті, як ревисько вітру перекрив надсадний шум двигуна, і провулком ковзнуло сліпуче сяєво фар, а затим стало чутно, як біля воріт на повному ходу загальмувало авто.

Він підійшов до причілка й зупинився. Ось гупнули дверцята — й висока темна постать одним скоком переплигнула тин і притьма кинулася у двір.

— Я тут!.. — неголосно погукав Юр.

Постать спинилася біля дверей, вилаялася, а тоді щодуху метнулася в його бік.

— Ти, сволото!.. — крикнула вона, викидаючи кулака.

Юр не встиг ухилитися, й кулак поцілив просто в обличчя. Удар був такий, що його жбурнуло назад, і він гримнувся потилицею об стіну. Чолов’яга замірився, щоб садонути носаком у живіт, але Юр зловив його за ногу, крутонув її, а тоді повалив напасника додолу й наступив йому на горлянку.

—Ти хто такий? — важко дихаючи, поспитався він.

— Я тобі зараз покажу, хто! — хрипів чолов’яга, намагаючись загилити його в пах. — Ти чого сюди прийшов, га? Ти з якої прірви оце виліз, мерзотнику?! Та тебе ж убили... а ти знову ходиш по білому світу?

— Чекай, чекай... — пробурмотів Юр. І раптом його наче громом поцілило: — Стоян?!

— А-а, впізнав-таки! Нічого я ще уб’ю тебе, сволото!..

Юр насмішкувато подивився униз.

— Руки короткі, Стояне! — він покрутив головою. — Що, правда наверх випливла... очі коле, еге?

— Ти в мене ще отримаєш, мерзотнику! — ще дужче загорлав Стоян, — Ти що це тут бучу зняв, га? Що тобі треба від Оляни? Вона моя, моя... ти ж ніколи в житті її не любив!

— Та невже?

— А де ти був, коли вона повернулася з таборів? Ти бачив, якою вона прийшла звідти... бачив?! Усі махнули на неї рукою, вона вмирала... а я врятував її, я! Тому що тільки я любив її!

Юр зненацька відступився назад.

— Вставай... будемо говорити! Тільки не смикайся, бо уб’ю! Мені це як раз плюнуть... втямив?

Стоян сів на землі й почав розтирати горло.

— Покидьок! — пробурмотів він. — Убивця... Права ще воно тут буде качати!..

— Мовчать! — гаркнув Юр. — А будеш пащекувать, то скалічу... Навіщо ти доніс на неї, вІДПОВІдай?

— Я на тебе доніс, мерзотнику! — з ненавистю глянув на нього Стоян. — Я звістив, що ти несеш літературу... я спеціально її тобі віддав! А вони пустили за тобою оперативку, замість того, щоб арештувати відразу! І вийшли на Оляну... ти сам їх туди привів! Потім я вже нічого не міг зробити... виявляється, за нею давно стежили, розумієш? Вона мала зв’язки з іншими людьми, крім нас.

— Та знаю я!.. То за що ж її засудили?

— Коли ти вийшов на зупинку, в неї уже йшов обшук. І там вигребли цілу купу самвидаву... зокрема, ті меморандуми, які понаписував Руденко зі своїми людьми!..

— Значить, я не винен у її арешті!.. — прошепотів Юр, і на душі йому зробилося так легко, наче він скинув з десяток літ, а далі охопила його така радість, що він ладен був розцілувати Стояна.

— Певно, що не винен! — Стоян підвівся й почав обтрушувати свою шкірянку. — Я не розумію тільки, чого ти оце хочеш добитися!

— Правди я добиваюся, голубе! Знаєш, не хочеться умерти стукачем і провокатором...

— Правди?! — перепитав Стоян. — А кому вона потрібна, оця правда, — зараз, через двадцять років? Ви думаєте, комусь буде цікаво знати про ваші діла? Про те, хто і як поводився на допитах чверть сторіччя тому?

— Ти про кого?..

— Про тебе... і таких, як ти! Всі ви живете в минулому, ясно? Це не ви побудували незалежність — це ми побудували її... ми, ті, кого ви прозиваєте новими українцями! Й вам тут місця немає, давно вже пора зрозуміти!..

Юр замислено покивав головою.

— Он воно що! Значить, ця Україна — держава комуняк, провокаторів і кагебістів... ти це хтів сказати?

— Та облиш... облиш ці прізвиська — їх давно вже ніхто не розуміє!

— І ти працював на них цілих п’ятнадцять років? А Леляна про це не знала?

— А вона про це ніколи й не дізнається!

Юр зненацька розреготався.

— Ні, друже... дізнається! Тому що я зараз піду і розкажу їй про все. Й вона вже не буде твоєю, зрозумів? І моєю, звичайно, теж...

Стоян відступив крок назад.

— Ти нікуди не підеш!.. — він одкинув полу шкірянки й дістав із-за пояса пістолет. — Бо я застрелю тебе, нацюго! І все буде шито-крито...

— О-о-о... — насмішкувато сказав Юр, слідкуючи за пістолетом. — Та ти крутий, виявляється!..

— Я уб’ю тебе, куркульський вилупку... — шепотів Стоян, і зброя плигала у нього в руці. — Колись мій дід убив твого... бо та наволоч колотила людей! А тепер я так само розквитаюся з тобою... щоб ти