Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

цим вічно живим небіжчиком, і спочатку це було щось, наче гра з вогнем, а далі вийшло так, що біла потвора звоювала його — й відібрала геть усе: кохання, свободу, Батьківщину, а небавом забере і життя... Що ж, думав Юр, дивлячись на гіпсову личину примруженого татаркуватого чоловіка, — ти переміг, Білий Наве! Ти прийшов до мене із чорної Отхлані, й я став із тобою на герць, бо так судилося мені на віку... але тепер наш двобій скінчився! Коло мого життя замкнулося, я стою на березі чорної ріки, твої поплічники знову окупували нашу землю, моя кохана віддалася за мого ворога, нащадка зрадників та убивць, — так що радій... радій, потворо, твоя взяла! Тільки пам’ятай: тобі не вдалося зламати мене; я не скорився і, навіть будучи переможеним, не вивісив білого прапора ганьби й поразки; і може, після мене прийдуть інші, справжні бійці, які заллють цю землю кров’ю наших ворогів...

— Послухай, — заклопотано сказав Чумак, — може, я перший зателефоную Леляні?

— Навіщо? — поспитався він, отямившись од задуми.

— Вона ж і досі вважає, що ти провокатор! Хтось повинен розповісти їй правду...

— А вона хоче її знати?

— Друже, — тихо сказав Чумак, — усі ми змінилися! Ти. Я. Однак вона лишилася такою ж твердою і несхитною...

Юр утомлено підвівся з фотеля.

— Робіть, як хочете... — махнув він рукою. — Все одно це нічогісінько не зможе змінити!..

— Ти помиляєшся, друже! Повернути добре ім’я — це все-таки неабищо...

Юр подумки посміхнувся. Що значить добре ім’я, коли ти утратив усе, що можна було втратить, — навіть людину, котру тобі послало самісіньке небо! Й у цю мить перед ним знову постало гоже обличчя Леляни, юне-юне, яким воно було двадцять років тому, — й він відчув такий біль, що мало не застогнав уголос...

— Гаразд, — озвався він, простягаючи Чумакові руку. — Піду я... Добре, що ми з вами зустрілися!

— Які в тебе плани на майбутнє? — поспитався Чумак, проводячи його до дверей.

Юр голосно зареготався.

— От чого не знаю, того не знаю... — нарешті озвався він. — Тут хоч убийте мене, а за плани я навіть не думав!..

У середмісті він зайшов до телефонної будки і щільно причинив двері. Тоді набрав номер.

У слухавці задзуміли короткі сигнали.

Він вилаявся і, смикнувши за важіль, набрав номер ще раз, а потім ще і ще, — та щоразу лінія була зайнята. Чумак, напевне, балакає, подумалося йому, коли за цим заняттям збігло хвилин із десять.

— Слухаю, — раптом озвалося в телефоні. — Гало?

Серце його немов би провалилося. Він хтів було щось промовити, але не зміг.

— Слухаю... та говоріть же! — повторив тихий мелодійний голос. — Це хто?

— Леляно... — прошепотів він. І голосніше: — Леляно, це я! На тому боці мовчали.

— Я... я живий, Леляно!

На тому боці мовчали. Але він прислухався — і почув, як у мембранах відлунює схвильований гарячковий подих; й тоді він зібрав усю свою волю в кулак і заговорив, насилу промовляючи слова:

— Леляно, ми вже ніколи не зустрінемося з тобою. Просто я подзвонив, щоб сказати... щоб сказати тобі... — він перевів подих почуваючи, як шалено гамселить серце, і з відчаєм прошепотів: — ... прости, прости, що все отак склалося!..

Він ішов через поле, і стерня шурхала й ламалася під його ногами, а вітер завивав у вухах на сто голосів. Довкруги стояла ніч; вона була така чорна й непроглядна, що в ній потонули усі орієнтири, які мали вказувати шлях до села; однак він ішов, керуючись у цій пітьмі самою інтуїцією, — і згадував, якою теплою і погожою була ота далека осінь, коли він ще студентом приїхав із Києва і пішки простував через поля. Цілий день вони з Леляною гуляли містом, а на прощання вона поцілувала його і прошепотіла: «Вертайся, бо я не можу без тебе й одного дня... не можу, Юру!»; й коли він поночі приїхав у містечко, і вийшов з автобуса, і вже простував серед піль, над якими сходив круглий червоний місяць, то зненацька йому спали на думку слова, які він повторював іще школярем:

Якими темними берегами чорної ріки,

через які хащі похмурого лісу,

понад якими безоднями мороку

Ти поспішаєш до мене,

любове моя?[10]

— і згадавши їх, він подумав, що любов прийшла до нього не з далекої далини, а подарована була йому на оцій землі, яка зветься Україною, й що дівчина, яку послав йому сам Господь, народилася і виросла в містечку всього за тридцять кілометрів од його села... Хіба ж він розумів, що йому випало щастя, котрого за інших обставин можна було б не дочекатися й до самісінької смерти? Хіба ж він знав, що любов — це рідкісний дарунок, який дається один-єдиний раз у житті? Хіба ж міг він подумати, що наймення, котре було символом їхньої любови, колись буде стояти поруч із прізвищем зрадника й провокатора? Юр відчув, як щось буквально душить його за горло, — й щосили шарпонув застібку свого комбеза, відкидаючи її убік. Чому, чому вона взяла такий псевдонім? Невже вона так зненавиділа минуле, що вирішила отаким робом перекреслити усе, що було? Відчуття безповоротности того, що сталося, налягло на нього з такою силою, що на мить він утратив усяку орієнтацію — і йому здалося, ніби тіло його пливе в якійсь густій чорній субстанції, котрій немає ні початку ані кінця. Повернувшись до тями, він провів долонею по обличчю й мимохідь подумав, що світ (справжній, а не отой ілюзорний світ, який дається людині у відчуттях і сприйманнях) виглядає саме отаким чином, а значить, насправді немає нічого — ні душі, ні Бога, ні потойбіччя, — й вони з Леляною ніколи не зустрінуться після смерти, щоб виправити найбільшу помилку свого життя.

Фосфоричні стрілки годинника показували сьому годину вечора, коли він уздрів у долині жовті світлячки осель, а по праву руч — провалля, які тяглися через поле вузьким зміястим каньйоном. Падаючи від утоми, він спустився із кручі й, насилу продершись крізь чагарі, підійшов до хати.

— Франю! — загорлав він, грюкаючи ногою в двері. — Озовися!

А-а-а! — засвистів буревій, підхоплюючи його хрипкий зірваний голос, — і поніс останні звуки понад проваллями, од чого вони зазвучали потворним дисгармонійним акордом.

—