Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

в центрі уваги і насолоджується величчю власних родинних трагедій. Вони для неї — те, що чоловік і діти для інших жінок. Але, Гілберте, хай як ми постаріємо в майбутньому — не сприймаймо життя як одну суцільну трагедію, і не тішмося цим. Я не хочу жити в домі, якому сто двадцять років. Сподіваюся, коли ми знайдемо дім нашої мрії, він буде або зовсім новий, без жодних традицій чи привидів, або принаймні такий, у якім до нас жили відносно щасливі люди. Я ніколи не забуду ночі, проведеної в Домі Томгаллонів. До того ж, єдиний раз у житті я зустріла особу, здатну переговорити мене».

12

Така вже була маленька Елізабет Грейсон, що завжди чекала якихось подій. І навіть те, що під пильним наглядом бабусі й Жінки події ставалися рідко, не могло затьмарити її очікувань. Щось колись мало неодмінно статися — як не сьогодні, то завтра.

Коли в Шелестких Тополях оселилася панна Ширлі, Елізабет відчула, що Завтра, напевне, уже зовсім-зовсім близько, а мандрівка до Зелених Дахів допомогла їй уявити, яке воно буде. Але тепер, у червні наприкінці третього й останнього року роботи панни Ширлі в саммерсайдській школі, серце Елізабет упало просто в гарненькі черевички на ґудзиках, що в них її завжди взувала бабуся. Цим черевичкам заздрило багато її однокласниць. Проте самій Елізабет були байдужі всі черевички, у яких вона не могла крокувати до свободи. А тепер її люба панна Ширлі поїде від неї назавжди. Наприкінці червня вона покине Саммерсайд і повернеться до прекрасних Зелених Дахів. Сама думка про це тяжко гнітила маленьку Елізабет. Марно запевняла панна Ширлі, що візьме її погостювати до себе, перш ніж вийде заміж. Елізабет відчувала, що бабуся не відпустить її вдруге. Вона знала, що бабуся не схвалює її близької дружби з панною Ширлі.

— Це буде кінець усьому, панно Ширлі, — плакала дівчинка.

— Сподіваймося, що це — початок чогось нового, мила, — бадьоро втішала її Енн. Проте їй самій було маркітно. Батько маленької Елізабет не озивався. Хтозна, чи то він не одержав листа, чи йому було байдуже. А коли так, то що ж буде з його дочкою? Уже зараз, у дитинстві, її становище тривожне, а що чекатиме на неї згодом?

— Ті дві бабери замуштрують її до смерті, — мовила Ребекка Дью, і Енн відчула, що правди в цих словах було значно більше, ніж вишуканості.

Елізабет знала, що її «муштрують». Найбільше дівчинку обурювало те, що це робила ще й Жінка. Звісно, їй нітрохи не подобалися бабусині вказівки й зауваження, та хай як неохоче, вона визнавала, що бабуся має на це право. Але яке право має Жінка? Елізабет уже віддавна хотіла прямо запитати її про це. Вона запитає, коли настане Завтра. І з якою насолодою дивитиметься вона на вираз обличчя Жінки в цю мить!

Бабуся ніколи не відпускала Елізабет гуляти саму — щоб, як вона казала, її не вкрали цигани, адже сорок років тому тут уже вкрали якусь дитину. Тепер цигани на Острові Принца Едварда з’являлися рідко, тож Елізабет відчувала, що таке пояснення — це лиш відмовка. Чого б то бабуся хвилювалася, украдуть її чи ні? Елізабет знала, що ані вона, ані Жінка зовсім її не люблять. Вони навіть ніколи не називали її на ім’я — для них Елізабет завжди була просто «дитиною». Як гірко було їй чути, що про неї кажуть «дитина» — так само, як могли б сказати «пес» чи «кицька», якби в них вони були. Та коли дівчинка насмілилася заперечити проти цього, бабусине лице стало червоне й люте, і Елізабет була покарана за цю зухвалість, а Жінка дивилася так удоволено. Дівчинка часто міркувала, чому Жінка її ненавидить. Нащо взагалі комусь тебе ненавидіти, коли ти така мала? Невже ти можеш бути варта ненависті? Маленька Елізабет не знала, що її мати, котра народила дитину ціною власного життя, була улюбленицею цієї озлобленої старої жінки, та якби й знала — не зрозуміла б, яких викривлених форм набуває часом любов, скалічена важкими й гіркими обставинами.

Маленька Елізабет не любила розкішного та похмурого Ялинового Затінку, де все здавалося їй чужим, хоч вона й прожила там ціле своє життя. Проте коли в Шелесткі Тополі приїхала панна Ширлі, усе дивовижно змінилося. Тепер Елізабет жила в чарівливім романтичнім світі. Куди не поглянь, усюди була краса. На щастя, бабуся й Жінка не могли заборонити їй дивитися, хоч Елізабет не мала сумніву в тім, що, якби могли, вони зробили б і це. Короткі прогулянки з панною Ширлі червоною дорогою, що бігла до гавані, які так рідко дозволяла їй бабуся, були, мов світлі спалахи в її безрадіснім житті. Вона обожнювала все, що бачила — далекий маяк, розфарбований у дивні біло-червоні кільця, береги, оповиті прозорим туманом, сріблясто-сині хвилі, портові вогні, що мерехтіли в бузкових сутінках, — усе це приносило їй аж до болю невимовне щастя. А гавань з її туманними островами й вогненними заходами сонця! Елізабет завжди милувалася ними зі свого віконця на горищі. А кораблі, що вирушали в плавання при світлі місяця! Деякі з них поверталися, деякі ні. Як мріяла Елізабет попливти на одному з них до Острова Щастя! Усі кораблі, що не верталися назад, стояли на якорі там, де завжди було Завтра.

А таємнича дорога бігла далі й далі, і маленька Елізабет так хотіла піти нею аж до кінця. Куди вона вела? Часом дівчинці здавалося, що вона помре, якщо не довідається. Коли настане Завтра, вона пройде її всю і, можливо, знайде свій власний острів, де житиме вдвох із панною Ширлі, куди нізащо не дістануться бабуся й Жінка. Вони терпіти не могли води й ніколи в житті не ступили б у човен. Елізабет любила уявляти, як дражнитиме їх зі свого острова, а вони з безсилою люттю зиркатимуть на неї з того берега.

— Це Завтра! — кричала б їм Елізабет. — А ви лише в Сьогодні! Ви не схопите мене!

Як це було б весело! Який кумедний вираз обличчя був би в Жінки!

Аж ось одного вечора наприкінці червня сталося дещо неймовірне. Панна Ширлі сказала пані Кемпбелл, що наступного дня їде на Летючу Хмару з дорученням до такої собі пані Томпсон, яка очолювала комітет із підготовки до зборів Спільноти милосердя, і попросила дозволу узяти із собою Елізабет. Бабуся дозволила, неохоче, як завжди, — Елізабет, котра нічого не знала про певні