Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

ти мало кому крові за життя попсувала?! — уїдливо втрутився Кудряш. — Та тебе прибити… лише гукни — табун охочих збереться.

Леда від його слів знову тихенько завила:

— Злі-і… Ой, злі язики!.. То погані люди брешуть, як собаки скажені, про мене нещасну-у-у-у… А я ж, якщо що й скажу кому… то просто в очі, та тільки про те, що бачила чи чула, і тільки заради правди й справедливості-и-и…

— О, правдолюбниця вишукалася! Та ти, помело городищенське… — закипаючи праведним гнівом, Кудряш насунувся на криву бабу.

Він і тепер ще простити не міг Кривій Леді історію, коли вони, тоді ще хлопчиська, залізли в общинну комору поласувати медом, а всюдисуща Леда якось прознала про ті пустощі або запримітила та й розцвірінькала все його суворій матінці. Ох, і дісталося ж тоді Кудряшеві від матері за шкоду!

Чеслав, розуміючи, що цей наступ друга на їхню бранку закінчиться черговим нападом реву й користі від того буде мало, відсунув Кудряша вбік.

— Я ось що тобі скажу, Ледо, і хочу, щоб ти добре зрозуміла… — він навмисно говорив повагом. — Я зовсім не домагався погибелі твоєї… І ніколи ні стрілою в тебе не цілив, ні ножем не мітив, як би мені не хотілося те зробити за всі твої підлі плітки про мене й мого брата.

На обличчі баби явно читалася недовіра. І щоб слова його були переконливішими для старої лисиці, Чеслав додав:

— Клянуся пам’яттю предків своїх!.. — а потім, не в змозі перебороти юнацьке бажання похвалитися, з поблажливою усмішкою додав: — І коли б я хотів погибелі твоєї, бабцю, то та стріла, що летіла у твій бік, обов’язково влучила б і вже ножичка не знадобилося б. Кудряш не дасть збрехати. Та й зараз би тут із тобою теревені не розводив…

Леда від хвилювання через силу ковтнула слину пересохлим ротом і видихнула:

— А хто ж тоді?.. — і збентежено закліпала оком.

— Це ж ми й хочемо зрозуміти, бо… — але раптова думка не дала Чеславові висловитися. — Почекай… Але ж якщо стрілок той у тебе, стару, не поцілив, то він… чи зовсім вже недосвідчений, з невірною рукою…

— Та це я вертка така, — встигла вставити бабка.

— Або він зовсім і не хотів позбавляти тебе життя… — не звернувши уваги на її вигук, продовжив Чеслав.

— Хотів, ще й як хотів! Та далеченько був від мене. Я ж його й розгледіти не змогла. З-за дерева, гад, цілив!.. — заторохтіла невгамовна Леда. — Страху ж я, сердешна, натерпілася, до кінця років моїх вистачить! Он із хати зайвий раз висунутися боялася. Страх!.. Страх та й годі!..

— Тож він, може, і хотів саме настрахати тебе?.. — задумливо припустив Чеслав, і було не зовсім зрозуміло, кого він запитує — чи жінку, чи себе.

На обличчі Кривої Леди з’явилося щире здивування:

— Та навіщо ж?

— Бо ти знаєш або бачила таке, що інші сховати хотіли б, — вийшов із замисленості Чеслав й очікувально подивився на бабу.

А Леда з виразом дитячої невинності, за якою — хлопці знали — ховалися старечі вікові хитрощі, втупилася в нього. І, здається, не думала відкривати рот.

Першим не витримав Кудряш, який спостерігав за ними збоку:

— Говори, заразо, що ти ще прознала такого, за що тобі голову відкрутити хотіли? — накинувся на бабу.

— Ай! Ай!.. Та я ж… Та нічого ж… Великі й духи — свідки!.. — заголосила, затуляючись від нього, Леда. Але зненацька затихла. — Хіба що, ось тільки… тільки… — з-під рук зиркнуло хитре око. — Може, через…

І тоді Леда розповіла хлопцям про той нещасливий ранок, коли знайшли мертвим Велимира. Виявилося, що перед тим кривавим світанком дуже погано спалося старій лисиці.

— Ну, я й вибралася з халупи, щоб повітрям подихати. А чого в духоті сидіти? Та й усе-таки цікавіше, ніж на стіни витріщатися. Аж дивлюся, наче йде хто чи здалося… А світати ще тільки починало, і туман був!.. Придивилася, навіть за рогом причаїлася, точно, іде… А це Голуба до воріт городища йшла! Та… крадькома, озираючись… Я й подумала: чого це дівці зранку не спиться? Ну й рушила за нею. Тільки щоб подивитися… Так і так не сплю… — Леда дедалі більше розпалювалася від своєї оповіді. — Вона, отже, до воріт підійшла…

А сторожа наша міцно поснула, видно. Поганці!.. Так Голуба засувку — того… і за ворота — шасть. Я за нею. А вона до лісу побігла хутко, ну, і я… Довго йшли… Я вже ледь поспівати за нею стала. Усе боялася — загублю. А вона поспішала і поспішала. І ось зупинилася нарешті, озиратися стала. Може, місце, куди йшла, шукала?.. Я теж, звичайно, стала, а потім і присіла, віддихатися… — баба, що до досі тарахкотіла без упину, мабуть, теж вирішила відсапатися й замовкла.

— Ну, а далі, далі що?.. — у два голоси зажадали продовження хлопці.

А Кудряш, що слухав доти сидячи, з нетерпіння навіть підхопився.

Баба з недобрим прижмуром подивилася на одного, перевела погляд на другого, ще трохи помучила їх мовчанкою (певно, мстила за напад), але таки продовжила:

— А вона, Голуба, видно, розібралася й далі пішла, тільки тепер знову сторожко та помаленьку… Ну, я думаю, теж поспішати не буду, посиджу ще трошки, а потім наздожену. Стомилася ж!.. Коли чую, десь збоку гілка хруснула… Я туди — зирк… і зрозуміла, що там, за кущами… ще хтось є… живий. Спершу подумала, що звір який, але ні — людина! Невже Голуба мене побачила — кумекаю. Але ж вона в інший бік подалася… І отут я прозріла, що, окрім нас двох, хтось ще третій там валандається. І мене, нещасну, помітив… І очима дірявить тепер усю. Ой, я так й обмерла! З переляку навіть гикати почала безперестанно, — від знову пережитого хвилювання жінка навіть приклала руку до того місця, де мало стукати серце.

— Та хто ж це був? — чомусь пошепки запитав Кудряш.

— Так не роздивилася ж я крізь кущі!.. — у її голосі почулася щира досада. — Та й він же спритно сховався від мене. Не хотів, щоб побачила його… А отут і сама Голуба крізь кущі несеться. Так і ломиться напрямки, так і ломиться, як сліпа. А вся сама на себе не схожа. Бліда, розпатлана, рукою рот затисла, очі витріщила і вся в сльозах. Заметушилася з боку в бік: збилася, куди бігти. Ледь із тим, хто за кущами сидів, не зіштовхнулася. То він від неї, мабуть, шарахнувся, вона — від нього. А я від обох. Та як припустила!

— Голуба?

— Та я