Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

ожила колишня примха. А хіба довго тривають примхи таких легковажних жевжиків?

Зрештою, не лише ці побоювання переслідували Антонія Косибу. Мучила його й власна поразка. Як він житиме далі й навіщо? Марися, ставши панею, не потребуватиме його опіки чи допомоги, для неї почнеться інше життя, яке відрізнятиметься від попереднього в сто разів більше, ніж людвиковський палац від млина Прокопа Мельника.

«Навіть побачити її не зможу», — думав він.

І що довше думав, то гіркішими були його думки, тим менше хотілося жити, прохати про помилування, повертатися до своєї кімнати в прибудові, де таким гарним, таким світлим бачилося йому майбутнє, де будь-яка річ, будь-який предмет нагадував би про Марисю відтоді, як він видер її з лап смерті…

— Моя вона була, тільки моя, а тепер її в мене відняли…

Сидів цілими днями згорблений і мовчазний у кутку камери. Не цікавився навіть пакунками з харчами й тютюном, що їх йому тепер часто передавали. Без жодного заперечення віддавав їх співкамерникам.

Так минули свята.

Після Різдва Антонія викликали до канцелярії. До нього прийшов новий захисник, адвокат Корчинський. То був високий, досить огрядний, хоча й молодий іще брюнет із серйозним обличчям і жвавим, проникливим поглядом.

— Ну, пане Косибо, — простягнув він руку, вітаючись, — я вже познайомився з вашою справою. Бачився з колегою Маклаєм і докладно переглянув документи. Процес у першій інстанції було проведено не ідеально, і я гадаю, що ми можемо тут багато чого зробити. Якщо не виграємо справи, у що я вірю, то зменшимо вирок до кількох місяців. Я навіть клопотався, аби вас звільнили…

— Мене це не цікавить, — буркнув Косиба.

— Я гадаю, що ви маєте рацію, тим більше, що розгляд апеляції призначено на перше лютого. Отож вам залишився неповний місяць. Заради такого короткого терміну не варто було залагоджувати всі формальності із заставою…

— У мене нічого немає, звідки ж застава?

— Пан Чинський хотів її внести за вас.

— Завелика честь. Я не потребую допомоги пана Чинського.

— А чому? Він до вас дуже доброзичливо ставиться. Зрештою, це зрозуміло. Ви врятували життя його нареченій, а може, і йому. Звісно, вони обоє на це заслуговували. Та повернімося до справи. Отож, я вже зібрав трохи матеріалів, які використаю для захисту. У мене мало часу, тому скажу коротко. Передусім я наказав зробити рентгенівські знімки Лешекові та його нареченій. Показав їх багатьом лікарям, їхні думки були одностайні: проведені вами операції були здійснені не лише абсолютно правильно, але ще й свідчать про неабиякі ваші вміння. Особливо ця основа черепа. Це взагалі феноменально. Мені треба знати, звідки й від кого ви цього навчилися…

Знахар знизав плечима.

— Я не вчився.

— Не приховуйте від мене цього, пане Косибо, — м’яко сказав адвокат, — якщо ви собі бажаєте, то можете затаїти, але я мушу знати. Може, ви колись працювали в якійсь клініці? Або були санітаром під час війни?

— Ні.

— А як давно ви лікуєте людей? У яких місцях жили, перш ніж оселилися в млині під Радолишками?

— Раніше не лікував. Лише там.

— Гм… Ви ж мене не переконаєте, що без жодної практики вмієте складати поламані кістки, примітивними знаряддями проводити ампутації й інші речі.

— Я не збираюся вас ні в чому переконувати.

— Ви не хочете бути відвертим, і цим ускладнюєте мені захист.

— А хіба я вас просив мене захищати, пане адвокате? Не потрібен мені жоден захист.

Адвокат зацікавлено глянув на нього.

— Ви волієте сидіти у в’язниці.

— Мені однаково, — похмуро відказав знахар.

Адвокат розсердився.

— Але мені не однаково. Я постановив собі й пообіцяв другові, що витягну вас ізвідси. І знайте, що я не знехтую нічим. Не хочете самі розповісти, то я довідаюся від інших.

— Не варто трудитися, — махнув рукою Косиба. — Мені воля не потрібна, а що комусь до моєї волі? Чи я сидітиму у в’язниці, чи ні, нікому нічого із цього не буде.

— Дурниці кажете, але навіть, якщо ви й праві, то в ім’я справедливості…

— Немає жодної справедливості, — перебив його Косиба. — Чому ви гадаєте, наче існує якась справедливість?

Адвокат кивнув головою.

— Звичайно, я не маю на увазі абсолютну справедливість. Може, вона й існує, проте наш розум не здатен її перевірити, аби констатувати її існування. Я говорив про відносну, людську справедливість.

Знахар знущально засміявся.

— Не існує жодної. Людська?.. Ви бачите мене тут, засудженого на три роки. А щодо абсолютної? Напевне, ви розумом ніяк не перевірите її існування. Не в розумі треба її шукати, а в почуттях, у сумлінні. А якщо хтось у цьому сумлінні знайде лише кривду, якщо відкриє, що все його життя — то суцільна кривда, то де ж у цьому абсолютна справедливість? Кара приходить за провини. Тільки кривда — незаслужена!

Очі йому блищали, грубі пальці рук нервово стиснулися. Адвокат помовчав, а тоді несподівано спитав:

— Яка у вас освіта?

— У мене немає жодної освіти.

— У ваших документах зазначено, що ви скінчили два класи народної школи в Каліському повіті. Але ви говорите як освічена людина.

Знахар підвівся.

— Життя людині різні думки підказує… Я можу вже йти?

— Зараз, хвилиночку. То чому ви не бажаєте поговорити зі мною відверто?

— Немає про що говорити.

— Як хочете. Примусити вас я не можу. А тепер… може, ви чогось потребуєте? Теплої білизни, може, книжок?

— Нічого мені не треба, — підкреслено відказав знахар, — а якщо й треба, то лише щоб люди мене залишили в спокої.

Адвокат примирливо посміхнувся й простягнув йому руку.

— Ну, гаразд. До побачення, пане Косибо.

Вийшовши з в’язниці, адвокат Корчинський мав уже два рішення: треба було поїхати до Радолишок, до млина, об’їхати навколишні села, розшукати свідків, колишніх знахаревих пацієнтів, і пізніше викликати їх до суду на розгляд апеляції.

«При нагоді заїду до Людвикова на день чи два, — подумав він, — а цю справу перетворю на сенсацію, і якщо її не виграю, то виявиться, що я нікчема».

Корчинський був молодим адвокатом, проте природжені здібності, працьовитість, ґрунтовні знання юриспруденції і зв’язки в середовищі швидко просували його, амбіції ж примушували пнутися догори, щоб вирізнитися не лише серед тутешніх адвокатів, а й здобути ім’я, відоме в усій країні.

За справу Антонія Косиби він узявся не лише через дружбу з Лешеком Чинським, не лише через добрячий гонорар, від якого він не міг відмовитися, та головним чином і передусім через те, що сама справа дуже його цікавила, і він відчував у ній ті ефекти, які надають певним процесам особливого розголосу, а захисникові в разі успіху приносять славу.

А позаяк