Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

тим більше, що вона була не у своєму пальтечку й беретику, а в елегантній шубі й капелюшку. Поруч із нею Антоній побачив молодого Чинського.

Косиба ледь не відсахнувся. Передчуття підказувало йому, що на нього чекає щось погане, якась лиха звістка, несподіваний удар. Чому вони разом, і що означає це нове Марисине вбрання?

— Стриєчку Антонію! — вигукнула дівчина. — Ви мене не впізнаєте?

— Добридень, пане Косибо, — вигукнув і собі Лешек.

— Доброго дня, — тихо відказав Антоній.

— От бачите, немає чого перейматися, — весело мовив Чинський. — Тепер уже все піде добре. Якби я раніше довідався про ваші негаразди, що сталися через нас, то давно зайнявся б вашою справою. Але тепер ви недовго тут сидітимете. Ми зробимо все, щоб прискорити апеляцію, а після неї, я певен, вас звільнять. Як ви почуваєтеся?

— Спасибі, ну, як у в’язниці…

— Любий стриєчку, ви так змарніли, — озвалася Марися.

— А ти погарнішала, голубко, — усміхнувся він до неї.

Марися кивнула головою.

— Це від щастя.

— Від щастя?

— Так, великого щастя, яке мене спіткало.

— Яке ж це щастя? — запитав Косиба.

Марися взяла Лешека попід руку й мовила:

— Він повернувся до мене, і ми більше ніколи не розлучимося.

— Марися погодилася стати моєю дружиною, — додав Чинський.

Знахар обіруч схопився за ґрати, які відділяли його від них, немовби боявся, що от-от упаде.

— Як це? — здушеним голосом запитав він.

— Так, стриєчку, — з усмішкою відповіла Марися. — Лешек вилікувався й повернувся. Бачиш, як несправедливо ти його засуджував. Він мене дуже кохає, майже так само сильно, як я його…

— Навпаки, — весело перебив її Лешек, — я значно дужче!

— Це неможливо. І ми невдовзі поберемося. Ми приїхали сюди разом з Лешековою мамою. І мама купила мені всі ці чудові речі. Як я тобі подобаюся, стриєчку?

Лише тепер вона помітила дивну пригніченість свого старого друга.

— Ти не радієш моєму щастю, стриєчку? — запитала вона й раптом зрозуміла. — Це так неделікатно з нашого боку, тоді як ти мусиш бути тут. Не гнівайся за це!

Знахар знизав плечима.

— Та хто ж гнівається… Ну… Не сподівався я… Дай вам, Боже, усього найкращого…

— Спасибі, сердечне спасибі, — підхопив Лешек. — Але не засмучуйтеся своєю долею. Ми доручили вашу справу найкращому тутешньому адвокатові, Корчинському. Він стверджує, що зможе вас звільнити. А йому можна довіряти.

— Е, шкода праці! — махнув рукою Косиба.

— Що ви таке кажете, стриєчку! — обурилася Марися.

— Нічого не шкода, — переконував Лешек. — Ви наш найбільший благодійник. Ми за все життя не зможемо вам віддячити. І повірте, що я на голові стану, але ви будете на волі, пане Косибо.

На обличчі знахаря з’явилася сумна посмішка.

— Воля? А… що мені з неї?

Молоді приголомшено перезирнулися, а Лешек похитав головою.

— Це просто тимчасове пригнічення. Не думайте так…

— Чому ви так уважаєте, стриєчку?

— Та вже ж, голубко, — зітхнув Антоній. — і говорити не треба. Немає про що говорити. Дай тобі, Боже, радості й спокою, голубко… Ну, мені вже час, прощавайте… А мною, старим, не переймайтеся…

Він важко вклонився й подався до дверей.

— Пане Косибо! — гукнув Лешек.

Але він прискорив кроки й уже вийшов у коридор. Ішов дедалі швидше, аж наглядач за ним не встигав і розсердився:

— Чого так біжиш! Повільніше! Ноги через тебе переламаю!

Знахар сповільнив ходу й ішов, похнюпившись.

— А хто тобі ця панночка? — поцікавився наглядач. — Родичка чи знайома?

— Вона? — знахар глянув на нього ошелешено. — Вона? Хіба я знаю…

— А як це ти можеш не знати?

— Бо людина для однієї людини може бути всім, а для іншої — нічим.

— Вона називала тебе стрийком.

— Називати по-різному можна. Назва — то пусте.

Наглядач аж засопів від гніву.

— Завеликий ти для мене філософ… Тьху!

Хіба він міг здогадатися, що діється в душі цієї людини? Хіба міг припускати, що в’язень Антоній Косиба переживає найважчі хвилини у своєму житті? І він, і його товариші в камері помітили тільки те, що знахаря немовби щось ударило, немовби щось пригнітило й притиснуло. Він зовсім замовк, усю ніч крутився на своєму сіннику, а зранку не зголосився добровільно до праці й залишився в камері сам.

І не було в тім неправди, коли він сказав Чинському, що не прагне волі. Він нічого тепер не прагнув.

Після стількох років самотності серед чужих людей він знайшов чиєсь серце, щоб відразу його втратити. Коли познайомився з Марисею, коли відчув цю симпатію, яку він у неї викликав, коли зрозумів, що ця дівчина для нього дорожча за всіх — він нарешті почав вірити, що знайшов мету свого життя.

Ні, він нічого собі не планував. Підозри Зоні про його одруження здавалися йому химерними. Він просто хотів, щоб Марися була поруч. Звісно, якби вона забажала стати його дружиною, якби він таким чином міг забезпечити для неї спокійне життя, сякий-такий достаток і захист від пліток, він повінчався би з нею. Але він волів, щоб вона просто залишалася поруч. Нехай би навіть за Василька заміж вийшла…

Вони б жили разом, ніколи б не розлучалися, він щодня бачив би її сині очі, чув її дзвінкий голос, зігрівав би своє старе серце її весняною усмішкою. Тоді кожен день мав би якийсь сенс, увечері він знав би, нащо працює, навіщо заробляє…

І раптом розбилися всі його сподівання. Антоній Косиба аж ніяк не вбачав Марисиного щастя в тім, що вона стане великою пані й матиме багатого чоловіка. Сам він не любив багатства, хоча й не знав, чому, і не довіряв йому. Не довіряв і молодому Чинському. У тому, що цей паничик покохав Марисю, не було нічого дивного. Бо хто ж, пізнавши таку дівчину, залишився б до неї байдужим? Адже й у Радолишках усі хлопці до неї залицялися. А те, що Чинський вирішив одружитися… Просто панська забаганка. Не міг здобути її інакше, та чи зможе, чи зуміє зробити її щасливою? Чи зрозуміє, яким скарбом володіє, чи оцінить його належно, чи не змарнує?

Коли Марися була в млині, Косиба й словом не прохопився про Чинського. Він навмисне мовчав, але ж бачив Марисині страждання, помітив, що вона чекає на листа. І коли минали довгі тижні, а лист усе не приходив, він у глибині душі радів цьому.

«Посумує голубочка, — думав він, — та й забуде. Так воно для неї краще».

Але Чинському не міг пробачити мовчанки й засуджував його якнайсуворіше. Ще й тепер не міг йому пробачити. Уявляв собі, що Лешек видужав, приїхав і випадково зустрів Марисю, про яку вже й думати забув, і в ньому