Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

з Хуаном Тісоном. Чи вони не будуть проти, якщо, крім Омаріно, він забере із собою й Аредомі? Можливо, два хлопчики додадуть переконливості його звіту: обоє вони мають шрами від канчуків. З другого боку, вони достатньо юні, щоб їм можна було дати освіту і включити їх у ту форму життя, в якій немає місця для рабства.

Напередодні відплиття «Ліберала» на станцію «Чоррера» прийшов Карлос Міранда, начальник станції «Сур». Він привів із собою сотню аборигенів, які принесли каучук, зібраний у тій місцевості за останні три місяці. То був чоловік гладкий, квадратний і дуже білий. Судячи з його манери розмовляти й поводитися, він, здавалося, одержав кращу освіту та виховання, ніж інші начальники. Безперечно, він походив із родини середнього класу. Але його послужний список не був менш кривавим, ніж у його колег. Роджер Кейсмент та інші члени Комісії одержали кілька свідчень про випадок зі старою бора. Кілька місяців тому одна жінка на станції «Сур», у нападі розпачу чи божевілля, почала криками закликати бора, щоб вони піднялися на боротьбу й не дозволяли більше ані принижувати себе, ані ставитися до себе, як до рабів. Її крики паралізували жахом індіанців, що оточували її. Розлючений, Карлос Міранда накинувся на неї з мачете, яке вихопив в одного зі своїх «хлопців», і зітнув їй голову. Вимахуючи головою жінки, яка обляпала його кров’ю, Міранда пояснив індіанцям, що таке станеться з усіма ними, якщо вони не виконуватимуть свою роботу й наслідуватимуть стару. Цей стинач голів був чоловіком простим і веселим, балакучим і невимушеним, який намагався сподобатися Роджерові та його колегам, розповідаючи їм жартівливі історії та анекдоти про екстравагантних і мальовничих персонажів, із якими він познайомився в Путумайо.

Коли в середу 16 листопада 1916 року Роджер Кейсмент піднявся на «Ліберал», припалений біля пристані «Чоррери» і готовий відійти курсом на Іквітос, він відкрив рота й набрав повні груди повітря. Його опанувало неймовірно приємне відчуття полегкості. Йому здавалося, що ця подорож очистить його тіло та його дух від гнітючої тривоги, яку досі йому не доводилося відчувати раніше навіть у найтяжчі хвилини його життя в Конго. Крім Омаріно та Аредомі, він перевозив на «Лібералі» двадцять вісім барбадосців, пятеро жінок, що були їхніми дружинами, та дітей Джона Брауна, Алена Дейвіса, Джеймса Mena, Дж. Даєла та Філіпа Берті Лоренса.

Те, що барбадосці повантажилися на корабель, стало результатом важких переговорів, наповнених інтригами, поступками, уточненнями з Хуаном Тісоном, Віктором Маседо, іншими членами Комісії й самими барбадосцями. Усі вони, перед тим як дати свідчення, вимагали гарантій, бо знали, що наражають себе на репресивні заходи з боку начальників, яких їхні свідчення могли відправити до в’язниці. Кейсмент пообіцяв вивезти їх живими з Путумайо сам-один і власними зусиллями.

Але в дні, які передували прибуттю «Ліберала» до «Чоррери», Компанія почала вживати заходів, щоб утримати в себе десятників із Барбадосу, запевняючи їх, що вони не стануть жертвами репресій і обіцяючи їм підвищення заробітної платні та кращі умови життя, аби тільки вони залишилися на своїх місцях. Віктор Маседо оголосив, що хоч би яким було їхнє рішення, Перуанська Амазонська компанія вирішила скоротити на двадцять п’ять відсотків їхній борг, який вони мали перед складом за купівлю ліків, одягу, інструментів, речей домашнього вжитку та харчових продуктів. Усі погодилися на цю пропозицію. І менш ніж за двадцять чотири години барбадосці оголосили Кейсментові, що вони з ним не поїдуть. Вони залишаться працювати на станціях. Роджер знав, що це означає: тиск та підкупи призведуть до того, що не встигне він від’їхати, як барбадосці відмовляться від своїх свідчень і звинуватять його в тому, що він їх вигадав або здобув погрозами. Він поговорив із Хуаном Тісоном. Той нагадав йому, що хоч його й вразило те, що відбувається в Путумайо, і він сповнений рішучості виправити ситуацію, він, проте, залишається одним із директорів Перуанської Амазонської компанії і не може й не повинен впливати на барбадосців і вмовляти їх, щоб вони поїхали з ним замість залишитися й працювати тут. Один із членів Комісії, Генрі Філґалд, підтримав Тісона, висунувши ті самі аргументи: він також працює в Лондоні із сеньйором Хуліо Араною і хоч вимагає здійснити глибокі реформи в методах роботи в Амазонії, але не може перетворитися на ліквідатора підприємства, на службі в якому він перебуває. Кейсмент мав таке відчуття, ніби світ обвалюється на нього.

Але, як ото буває у французьких романах-фейлетонах, де події зненацька стають із ніг на голову, вся ця панорама радикально змінилася, коли надвечір 12 грудня до «Чоррери» прибув «Ліберал». Він доставив листи й газети з Іквітоса та Ліми. Газета «Ель Комерсіо», що виходила в столиці Перу, у великій статті, надрукованій два місяці тому, повідомляла, що уряд президента Ауґусто Леґії у відповідь на стурбованість Великої Британії та Сполучених Штатів повідоменнями про жорстокості, які чиняться на каучукових плантаціях у Путумайо, відсилає в Амазонію знаменитого суддю перуанської системи правосуддя доктора Карлоса А. Валькарселя, наділивши його спеціальними повноваженнями. Його місія полягає в тому, щоб розслідувати й негайно розпочати судові дії, закинувши, якщо виникне необхідність, спеціальні підрозділи воєнізованої поліції в Путумайо, щоб особи, відповідальні за злочини, не втекли від правосуддя.

Ця інформація подіяла на службовців Компанії Арани, наче несподіваний вибух бомби. Хуан Тісон повідомив Роджера Кейсмента, що Віктор Маседо, дуже стривожений, скликає всіх начальників станцій, навіть найвіддаленіших, зібратися на збори в «Чоррері». Тісон справляв враження чоловіка, якого роздирає неподоланна суперечність. Він радів за честь своєї країни і з природженого почуття справедливості, що нарешті перуанський уряд вирішив діяти. З другого боку, він не міг не розуміти, що цей скандал може призвести до загибелі Перуанської Амазонської компанії, а отже, й до зруйнування його кар’єри. Одного вечора, перехиливши кілька келихів теплого віскі, Тісон признався Роджерові, що весь його статок, крім будинку в Лімі, укладений в акції Компанії.

Чутки та побоювання, спричинені новинами з Ліми, призвели до того, що барбадосці знову змінили своє рішення. Тепер вони знову хотіли їхати з Роджером. Вони боялися, що перуанські начальники спробують скинути із себе відповідальність за катування та вбивства аборигенів, зваливши провину на них, «чужоземних негрів», і хотіли якнайшвидше покинути Перу й повернутися на Барбадос. Вони помирали від невпевненості та страху.

Роджер Кейсмент, не кажучи про це нікому, подумав, що якщо вісімнадцятеро барбадосців прибудуть із ним в Іквітос, то може статися все що завгодно. Наприклад, Компанія зробить їх відповідальними за всі злочини й посадить їх до в’язниці, або підкупить,