Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

Норманд добре підготував свою промову. Сім років, протягом яких він працював у сельві, були величезним випробуванням для людини, що навчалася в Лондоні. Він не хоче, щоб через непорозуміння та наклепи заздрісників його життя заплуталося в суддівських сітях і він не зміг би здійснити свою мрію — повернутися до Англії. Він присягається йому честю, що немає крові ані на його руках, ані на його совісті. Він був суворим, але справедливим, і готовий запровадити всі заходи, що їх Комісія та «сеньйор консул» запропонують для того, щоб поліпшити діяльність підприємства.

— Я пропоную, щоб припинилися «набіги» й насильницьке захоплення аборигенів, — почав повільно перераховувати Роджер, загинаючи палець за пальцем, — щоб не було ані «кобили», ані канчуків, щоб індіанців не примушували працювати задарма, щоб начальники, десятники та «хлопці» не ґвалтували й не викрадали ані дружин, ані дочок аборигенів, щоб ви відмовилися від фізичних покарань і виплатили відшкодування родинам убитих, спалених живцем і тих, кому ви відрізали вуха й ніздрі, кому відрубали руки й ноги. Щоб не грабували більше носіїв, зважуючи їхній каучук на фальшивих вагах, та не лупили з них неймовірні ціни на складах, щоб перетворювати їх на вічних боржників Компанії. Усе це, звичайно, має бути зроблено тільки для початку. Бо треба задіяти чимало реформ для того, щоб Перуанська Амазонська компанія заслужила називатися компанією британською.

Армандо Норманд побілів і дивився на нього, нічого не розуміючи.

— Ви хочете, щоб Перуанська Амазонська компанія припинила своє існування, сеньйоре Кейсмент? — пробелькотів він нарешті.

— Саме так. І щоб усі вбивці та кати, починаючи з сеньйора Хуліо Арани й закінчуючи вами, були осуджені за свої злочини й закінчили своє життя у в’язниці.

Він прискорив ходу й покинув начальника станції «Матансас» зі спотвореним обличчям — він застиг на місці, не знаючи, що йому ще сказати. Роджер відразу ж пожалкував, що дав волю почуттю зневаги, на яку заслуговував цей персонаж. Він нажив смертельного ворога, який тепер може відчути спокусу ліквідувати його. Він його остеріг, і Норманд, не будучи ані боягузом, ані чоловіком ледачим, діятиме так, як вимагають від нього обставини. Він припустився тяжкої помилки.

Через кілька днів Хуан Тісон повідомив їх, що начальник «Матансаса» зажадав, щоб Компанія ліквідувала його станцію, розплатившись із ним готівкою, й не перуанськими солями, а фунтами стерлінгів. Він має намір повернутися в Іквітос на «Лібералі», разом із Комісією. Його наміри були очевидними: за допомогою своїх друзів і спільників пом’якшити висунуті проти нього звинувачення й забезпечити собі втечу за кордон — У Бразилію, безперечно, — де, як він знав, чекають на нього добрі заощадження. Можливість того, що він потрапить до в’язниці, значно зменшилася. Хуан Тісон інформував їх, що Норманд протягом п’ятьох років одержував двадцять відсотків від каучуку, зібраного в «Матансасі», і «премію» у двісті фунтів стерлінгів щороку, коли видобуток каучуку перевищував видобуток за попередній рік.

Наступні дні й тижні були заповнені для них тяжкою роботою. Опитування барбадосців та «розумників» відкривало все нові й нові жахіття, які вражали уяву. Роджер відчував, що сили покидають його. Оскільки вечорами його знову стала тіпати лихоманка, він боявся, що знову захворіє на болотяну пропасницю, і збільшив дозу хініну, який приймав перед сном. Боячись, що Армандо Норманд або начальник якоїсь іншої станції може знищити зошити із записами свідчень, він на всіх станціях — «Межиріччі», «Атенас», «Сур» і «Чоррері» — забирав ці папери із собою, не дозволяючи нікому доторкатися до них. Уночі він підкладав їх під ліжко або гамак, у який лягав спати, завжди тримаючи заряджений револьвер на відстані простягненої руки.

У «Чоррері», коли вони вже пакували валізи для повернення в Іквітос, Роджер одного дня побачив, як на майдан вийшли двадцятеро індіанців, що прибули сюди із села Найменес. Вони несли каучук. Носії були юнаками або чоловіками, крім одного хлопчика років десяти або дванадцяти, який ніс на голові «ковбасу» каучуку, більшу, аніж він сам. Роджер пройшов із ними до самих вагів, де Віктор Маседо приймав принесений каучук. «Ковбаса» хлопчика заважила двадцять чотири кілограми, а він, Омаріно, важив лише двадцять пять. Як він зміг пройти по сельві всі ці кілометри з такою вагою на голові? Попри шрами на спині, він мав очі жваві й веселі й часто всміхався. Роджер подарував йому бляшанку із супом і бляшанку із сардинами, які купив на складі. Відтоді Омаріно не відходив від нього. Він супроводжував його повсюди й був готовий виконати будь-яке його доручення. Одного дня Віктор Маседо сказав йому, показавши на хлопчика:

— Бачу, ви прихилилися до нього, сеньйоре Кейсмент. Чому б вам його не забрати? Він сирота. Я його вам дарую.

Потім Роджер подумав, що фраза «я його вам дарую», якою Віктор Маседо хотів йому догодити, сказала більше, аніж будь-яке інше свідчення: цей начальник міг подарувати будь-якого індіанця зі своїх володінь, бо носії та збирачі належали йому так само, як і дерева, будинки, рушниці й «ковбаси» каучуку. Він запитав у Хуана Тісона, чи існують якісь перешкоди проти того, щоб він забрав Омаріно із собою до Лондона — Товариство боротьби з рабством забере його під свою опіку й подбає про те, щоб дати йому освіту, — й Тісон не висунув ніякого заперечення.

Проте через кілька днів до Омаріно приєднався Аредомі, підліток із племені андуків. Він прибув до «Чоррери» зі станції «Сур», і наступного дня, коли Роджер купався в річці, він побачив голого хлопця, що хлюпався у воді разом з іншими аборигенами. То був дуже гарний юнак, із гармонійно розвиненим і гнучким тілом, яке рухалося з природною елегантністю. Роджер подумав, що Герберт Ворд зможе виліпити прегарну скульптуру з цього підлітка, який стане символом чоловіка з Амазонії, позбавленого каучукопромисловцями своєї землі, свого тіла і своєї краси. Він роздав бляшанки з консервами андукам, що там купалися. Аредомі вдячно поцілував йому руку. Він відчув досаду й разом із тим хвилювання. Хлопець пішов за ним до його оселі, схвильовано жестикулюючи та розмовляючи, проте Роджер не розумів, що він каже. Він покликав Фредеріка Бішопа, й той йому переклав:

— Він просить, щоб ви взяли його туди, куди поїдете. Обіцяє служити вам добре.

— Скажи йому, я не можу взяти його, бо я вже беру із собою Омаріно.

Але Аредомі не піддався умовлянням. Він нерухомо стовбичив біля хатини, в якій Роджер спав, і ходив за ним повсюди за кілька кроків із німим благанням в очах. Роджер вирішив порадитися з Комісією та