Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

часу й не даючи їм навіть шматочка їжі. Коли Роджер запитав у Неґретті, чому порції не роздавали також аборигенам, десятник подивився на нього таким поглядом, ніби не зрозумів, що він каже. Коли Бішоп пояснив йому запитання, Неґретті заявив із цілковитою безсоромністю:

— Їм не подобається те, що їмо ми, християни. Вони мають свою власну їжу.

Але в них не було ніякої їжі, бо не можна було назвати їжею жменю борошна з юкки, яку вони іноді підносили до рота, або стебла та листя рослин, які вони ретельно скручували, перш ніж запхати їх у рот. Для Роджера залишалося цілком незбагненним, як діти віком від десяти до дванадцяти років могли нести протягом годин ці «ковбаси», які ніколи не важили — він завдав собі клопоту зважити їх — менш як двадцять кілограмів, а іноді й тридцять чи більше. У перший день переходу хлопчик-бора зненацька впав ницьма, придавлений своїм вантажем. Він слабко застогнав, коли Роджер спробував оживити його, давши йому випити бульйону з бляшанки. Очі хлопчика виражали тваринний страх. Двічі чи тричі він намагався підвестися, але безуспішно. Бішоп пояснив Роджерові: «Він так боїться, бо якби вас тут не було, Неґретті вбив би його одним пострілом, для прикладу, аби жодному іншому поганину не спадало на думку падати і втрачати свідомість». Хлопець був неспроможний зіп’ястися на ноги, тому його покинули в лісі. Роджер залишив йому дві бляшанки їжі і свою парасольку. Тепер він зрозумів, чому ці хирляві створіння могли переносити такі вантажі. Вони боялися, що їх уб’ють, якщо вони наважаться впасти і знепритомніти. Жах примножував їхні сили.

На другий день стара жінка впала й відразу ж померла, коли спробувала піднятися вгору схилом із тридцятьма кілограмами каучуку на спині. Неґретті, після того як переконався, що вона не подає ознак життя, поквапився розподілити дві «ковбаси» мертвої між іншими аборигенами, скрививши гримасу огиди й закашлявшись.

Коли прийшли в «Межиріччя», то, щойно помившись і трохи відпочивши, Роджер поквапився занотувати у свої зошити перипетії недавньої подорожі й ті міркування, які вона йому вселила. Одна думка знову виникла в його свідомості, думка, яка протягом наступних днів, тижнів і місяців з одержимою наполегливістю повертатиметься до нього й почне формувати його поведінку: «Ми не повинні допустити, щоб колонізація каструвала дух ірландців до такої міри, як вона скалічила дух аборигенів Амазонії. Нам треба домагатися автономії негайно, поки ще не пізно».

Чекаючи прибуття Комісії, Роджер не гаяв часу. Він опитав ще кількох людей, але насамперед переглянув схеми, рахунки і реєстри адміністрації. Він хотів з’ясувати, скільки витрачала Компанія Хуліо С. Арани на харчові продукти, ліки, одяг, зброю та інструменти, які вона постачала аборигенам, а також десятникам та «хлопцям». Відсотки змінювалися від продукту до продукту, але загальним правилом залишалося, що на всі товари, які він постачав, склад подвоював, потроював ціни, а іноді збільшував їх учетверо або й уп’ятеро. Він купив собі дві сорочки, штани, капелюх, польові черевики й міг би придбати собі все це в Лондоні за третину тієї ціни, яку він заплатив тут. Компанія грабувала не тільки аборигенів, а й усіх тих нещасливих бідолах, волоцюг та розбишак, які перебували в Путумайо, щоб виконувати накази начальників. Не було рідкістю, коли й ті, й ті були прив’язані боргами до Перуанської Амазонської компанії до самої своєї смерті або доти, доки ставали непотрібні Компанії й вона викидала їх геть.

Але Роджерові було надзвичайно важко визначити, скільки аборигенів було в Путумайо до 1893 року, коли в регіоні стали утворюватися перші пункти збирання каучуку й почалися «набіги», і скільки їх залишилося на цей, 1910 рік. На цю тему не існувало серйозної статистики, відомості були вельми туманними, цифри дуже відрізнялися одна від одної. Більш надійний підрахунок залишив після себе нещасливий дослідник і етнолог, француз Ежен Робюшон (який у таємничий спосіб зник у регіоні Путумайо в 1905 році, коли картографував усю територію володінь Хуліо Арани), згідно з яким населення в сімох племенах зони — вітото, окайни, муйнани, нонуї, андуки, ресіґаро й бора — мало нараховувати близько ста тисяч людей до того часу, поки каучук не привабив у Путумайо першопрохідців «цивілізації». Хуан Тісон вважав цю цифру перебільшеною. Він, посилаючись на різні аналізи та зіставлення, вважав, що сорок тисяч є набагато точнішою цифрою. Хай там як, а сьогодні залишилося не більш як десять тисяч тих, хто вижив. Таким чином, режим, який запровадили тут добувачі каучуку, вже ліквідував щонайменше три чверті тубільного населення. Багато з них, безперечно, стали жертвами віспи, малярії, бері-бері та інших пошестей. Але величезна більшість загинула від експлуатації, голоду, калічення, тортур у «кобилі» або стала жертвами вбивць. Якщо винищення тубільних племен триватиме в такому темпі, то незабаром від них не залишиться жодної людини.

Через два дні до «Межиріччя» прибули його колеги з Комісії. Роджер здивувався, побачивши з ними Армандо Норманда з його гаремом дівчаток. Фолк і Барнес його попередили, що хоч начальник «Матансаса» і пояснив свій намір прийти сюди бажанням особисто наглядати за вантаженням каучуку в Пуерто-Перуано, він зробив це зі страху перед тим, що може чекати його в майбутньому. Як тільки він почув про ті звинувачення, які висунули проти нього барбадосці, він доклав усіх зусиль, щоб підкупом і погрозами домогтися, аби вони їх зреклися. І йому пощастило умовити кількох, таких, як Лейн, надіслати листа в Комісію (якого відредагував, безперечно, сам таки Армандо), у якому говорилося, що вони спростовують усі свої свідчення, які від них добули «обманом», і хочуть заявити з усією ясністю й письмово, що в Перуанській Амазонській компанії ніколи не кривдили аборигенів і що службовці та носії завжди дружно працювали для звеличення Перу. Фолк і Барнес думали, що Норманд спробує підкупити або залякати Бішопа, Сілі і Лейна й навіть самого Кейсмента.

І справді, наступного дня, рано-вранці, Армандо Норманд постукав у двері Роджера й запропонував йому «поговорити відверто й по-дружньому». Начальник станції «Матансас» утратив усю свою самовпевненість та зарозумілість, із якими він розмовляв із Роджером попереднього разу. Було видно, що він нервує. Під час розмови він потирав собі руки й кусав нижню губу. Вони пішли туди, де стояв склад каучуку, на відкриту місцевість із високою травою й чагарником, яку нічна гроза заповнила калюжами й жабами. Гострий сморід каучукового соку плинув від складу, й у голові Роджера промайнула думка, що цей сморід поширювався не від каучукових «ковбас», складених під великим навісом, а від червонопикого чоловічка, який