Вільям Фолкнер - Світло в серпні

— То, мабуть, буде найкраще. Там вона житиме в затишку, наодинці, якнайдалі від усіх цих пересудів, поки все вляжеться й налагодиться.

— Отже, вона так вирішила, й ви її не стримуєте. Не хочете стримувати.

Байрон не підводить очей.

— Якоюсь мірою це і є його оселя. Кращої й ріднішої він, либонь, ніколи в житті не матиме. Браун — це ж Лінин…

— Сама-одна в цій халупі, а дитя ось-ось народиться. Найближче житло — кілька негритянських хиж за півмилі звідти. — Гайтавер спостерігає за Байроновим обличчям.

— Я про це подумав. Є спосіб зробити так, що…

— Який спосіб? Що ви можете зробити, щоб належно заопікуватися нею?

Байрон не відразу відповідає, не підводить очей. Коли озивається, в голосі чути впертість.

— Дещо можна й потайки робити, причому на користь, а не на зло, отче. Байдуже, як на те люди дивитимуться.

— Я не вважаю, Байроне, що ви здатні на щось дуже погане, хай там як його сприймають люди. Та чи візьмете на себе сміливість сказати, до яких меж простирається зло й де починається його подоба? Де саме спиняється зло між своїм ділом і подобою?

— Я нездатен на погане, — відказує Байрон. Злегка поворухнувшись, говорить так, ніби теж тільки-но прокинувся. — Сподіваюся, що нездатен. Стараюся робити слушно, на власний розсуд.

«Ось тут, — думає Гайтавер, — він уперше збрехав мені. Чи взагалі будь-кому — жінці, чоловікові, й собі зокрема. — Дивиться через стіл на вперте, непоступливе, спокійне лице, що й досі не повернулося до нього. — А може, це й не обман, якщо Байрон не тямить, що обманює сам себе?»

— Гаразд, — каже він з якоюсь удавною різкістю, що не пасує його обличчю з обвислим підборіддям і чорними очницями. Отже, все вирішено. Ви відведете її до цього житла, подбаєте, щоб їй було зручно, щоб її не турбували, поки все скінчиться. А тоді скажете цьому… як його… Банчу… Брауну, що вона там.

— І він накиває п’ятами, — докидає Байрон. Не підводить очей, а все ж здається, що його пойняла хвиля тріумфування, радощів, яку він не встиг приховати й стримати, а тепер уже й намагатися запізно. Якусь мить він і не старається опанувати себе. Відкинувшись на твердому стільці, вперше кидає погляд на священика — упевнений та сміливий. Той дивиться співрозмовникові у вічі.

— Невже ви хочете, щоб він так учинив? — питає Гайтавер. Вони сидять у світлі лампи. Крізь відчинене вікно напливає гаряча безмежна тиша бездиханної ночі. — Подумайте, що ви робите. Намагаєтеся стати між чоловіком і жінкою.

Байрон опанував себе. На обличчі вже немає тріумфу. Однак він невідривно дивиться на старшого чоловіка. Напевно, хоче й голос опанувати. Але ще не може.

— Вони ще не одружилися, — заперечує він.

— Вона теж так вважає? Гадаєте, що й вона так скаже? — Вони дивляться один на одного. — Ой, Байроне, Байроне. Що таке кілька промимрених слів Богові порівняно з тривкістю жіночої натури? Порівняно з цією дитиною?

— Ну, він ще, може, й не втече. Якщо дістане цю винагороду, ці гроші. На тисячу доларів так, мабуть, налигається, що на все буде здатен — навіть одружитися.

— Ой, Байроне, Байроне.

— А що ж тоді, по-вашому, нам… мені робити? Що ви порадите?

— Виїхати. Покинути Джефферсон. — Вони дивляться один на одного. — Ні, — веде далі Гайтавер. — Ви не потребуєте моєї допомоги. Вам уже допомагає хтось сильніший за мене.

Якусь мить Байрон мовчить. Вони невідривно дивляться один одному у вічі.

— І хто ж це?

— Диявол, — відповідає пастор.

«Диявол і про нього піклується, — думає Гайтавер. Він на півдорозі до свого дому, на передпліччі тримає наладований на ринку кошичок. — І про нього теж. І про нього теж», — снується гадка на ходу. Спекотно. Він зодягнений у сорочку й чорні штани, високий, тонконогий, з худими, кістлявими руками й плечима, з пухлим обвислим животом, неначе протиприродно вагітний. Сорочка біла, але несвіжа. Комірець зашмульганий, як і недбало зав’язана біла батистова краватка, на щоках дво- чи триденний заріст. Панама засмальцьована, з-під крис звисають береги й ріжки брудного носовичка, піддягнутого через спеку. Священик побував у місті, куди двічі на тиждень ходить на закупи. Там він, худий, безформний, із сивим заростом, в окулярах, за якими розпливаються темні очі, з траурними нігтями, зі смердючим духом малорухомого й немитого чоловічого тіла, увійшов у пахучу, повну всякого добра крамничку, де звик купувати й розплачуватися готівкою.

— Нарешті знайшли слід цього нігера, — сказав власник крамниці.

— Негра? — перепитав Гайтавер. І завмер, не донісши решту до кишені.

— Та цього вбивці-недоумка. Я завжди казав, що з ним щось не те. Що він не білий. Що є в ньому щось дивне. Але людям нічого не втовкмачиш, аж поки…

— Знайшли його? — запитав пастор.

— Атож, колька йому під ребро. Цьому дурневі забракло здорового глузду навіть на те, щоб вибратися з округу. Шериф всю округу обдзвонив, а цей чорний зас… кхм… весь час сидить у нього під самісіньким носом.

— І вони… — Гайтавер сперся на прилавок, понад своїм наповненим кошичком. Відчував ребро прилавка проти живота. Прилавок здавався міцним, доволі стійким. Скидалося радше на те, що земля злегка погойдується, ладна зрушити з місця. А тоді рушила, як щось вивільнене помалу й без поспіху, попливла додолу — дедалі прудкіше й химерніше; через обман зору привиджувалося, ніби потерті полиці, заставлені рядами консервних банок, загиджених мухами, та й сам крамар за прилавком не рухаються: прикре, оманливе відчуття. А він думав: «Я привчаюся! Привчаюся! Я купив звільнення від обов’язків. Я заплатив за нього. Заплатив».

— Його ще не впіймали, — уточнив хазяїн. — Але впіймають. Нині вдосвіта шериф привів псів до церкви. Менш ніж на шість годин відстають від убивці. Подумати тільки, цьому телепневі не спало нічого кращого на думку, як… Нігер нігером, по цьому одному вчинку видно… — А тоді крамар поспитав: — Це все на сьогодні?

— Усе? — перепитав священик. — Що ви маєте на увазі?

— Це все, що ви хотіли купити?

— Так. Так. Це… — Він став ритися в кишені, хазяїн спостерігав за ним. Вийнята з кишені рука ходила ходором. Наткнувшись на прилавок, впустила монети. Крамар спинив кілька штук, що котилися й мало не впали.

— А це ж за що? — здивувався власник.

— Це за… — Гайтаверова рука копáлася в кошичку. — За…

— Ви вже заплатили. — Крамар зацікавлено стежив за ним. — Це ж ваша решта, я вам тільки що її дав. Із долара.

— Ага, — сказав Гайтавер. — Так. Я… Я просто…

Торговець зібрав решту й віддав. Доторкнувся до покупцевої руки, холодної як лід.

— Це