Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

місяця не збігло від призначення його очільником Управління боротьби з організованою злочинністю Київської області — розсудив, що прихильність тестя, безперечно, важливіша, і вирішив відкупитися. Напевно, на цьому все й скінчилося б, якби за два дні Єва не отримала повідомлення від колекторів і не захотіла ще. Втім, це лише мої припущення. Можливо, Єва зняла, як кохається з Новаком, значно раніше: я ж бо уявлення не мав, скільки разів вони зустрічалися раніше та скільки разів Єва зраджувала мене. Можливо, колектори тут узагалі ні до чого, бо найважливішою для неї була помста. Я не знаю.

Та й яка тепер різниця?

57

Того вечора ми з Теодором перебралися до мами. Малий перелякано сіпнувся, коли я, загортаючи в ковдру, розбудив його, та швидко заспокоївся. Із собою я захопив лише Юаня Михайловича й корабель Ронана. Перед ліфтом Тео знову скинув голову й напружився. Я все зрозумів, і ми зійшли на перший поверх пішки.

Приїхавши до маминої квартири на проспекті Миру, я не став нічого пояснювати. Сказав, що це кінець і про Єву краще забути. Мама повела поглядом на Тео. Я не стримався. Вищирився та, скрегочучи зубами, запевнив, що Теодор залишається зі мною.

Уранці наступного дня я прокинувся із тоскним відчуттям порожнечі в грудях і тупим болем у голові. Довго лежав, міркуючи. Життя здавалося туго заплутаним клубком. Однокімнатна квартира, в якій тіснилися я, мама й Тео, насправді належала Єві. А трикімнатна на Грушевського, в якій залишилася Єва, — мені. Ми мали б якось помінятися, проте це лише на словах так просто. Насправді для мене це було надто важко: я не хотів її бачити. Також думав про те, як би все обернулося, якби не фотографії, надіслані Лізою Торнтон. Чи знав про них Новак? Чи вплинули вони на розв’язку? Я намагався збагнути, що сталося: Новак повернув мого сина, тому що мав намір так учинити, чи діяв імпульсивно, в паніці, бо довідався про супутникові знімки та злякався викриття? Я не міг вирішити, що з цим робити. В ідеалі я мусив би піти до міліції й усе розповісти. І в ідеалі Павло Новак отримав би покарання. Втім, попри завдане приниження й дошкульне бажання помсти, я не втрачав здатності тверезо мислити. Я розумів, що, де-факто, в мене немає зачіпок. Відеозапису в мене не було, а я не знав, чи погодиться Єва свідчити проти Новака. Я навіть не припускав, ким були викрадачі — співробітниками МВС чи просто громилами, яких найняли для брудної роботи, — чи вдасться мені їх знайти й довести зв’язок із Павлом Новаком. Крім того, подавшись до міліції, я буду змушений викласти абсолютно все, зокрема й про те, що моя дружина трахалася з викрадачем мого сина та знімала це на відео для шантажу. І що я виявив це, залізши до неї на сторінку… Та чи від притягнення викрадачів до відповідальності стане краще Теодору? А мені? А моїй матері?

Ще одна проблема: нам із Євою доведеться розлучитися. І я уявлення не мав, із чого почати й за що хапатися. А раптом Єва наполягатиме на опіці над Теодором і справа дійде до суду? Що тоді? Знову в усьому зізнаватися?

Від усього цього розколювалася голова. Тому впродовж перших двох днів на квартирі в мами я лишав усе, як є. Дозволяв життю тягти мене за течією, сподіваючись, що мене несе вперед — до чогось кращого, до нових, ще поки невидимих за горизонтом звершень, — а не закручує у зливі унітаза. Загалом небажання вирішувати проблеми в надії, що з часом вони владнаються самі по собі, виявилося не найгіршим рішенням. Воно взагалі було б чудовим, якби не Теодор, який щовечора перед сном запитував, коли ми повернемося до мами.

У п’ятницю, 12-го, з Києва приїхав Ромич. Увечері ми набрались наче свині — на двох уграли півтори пляшки віскі Duncan Taylor, — і я розказав йому про Єву, Новака та відеозапис. Спочатку Цезар рвався в бій, погрожуючи вибити з Новака все лайно, та що більше я говорив, то більше пригасав його запал. Як юрист він розумів, що справа приречена. Під кінець, понуро звісивши голову, Ромич порадив мені кудись податися. Просто звалити й забути про все.

Увесь суботній ранок я блював. Цезар, на диво, знайшов у собі сили з’їздити до квартири на Грушевського та забрати звідти мій ноутбук, а також речі й іграшки Тео. У неділю, перед від’їздом Ромича до Києва, ми ще раз зустрілись, і я попередив, що, можливо, на якийсь час вирушу з малим до Америки. Він запитав, чи в мене реально є така можливість, на що я кивнув. Більше Цезар нічого не запитував.

Хоч я і переконував себе, що погодився на пропозицію Лізи Джин Торнтон заради Теодора, проте в душі визнавав, що насправді втікав від власних проблем. Ромич наче прочитав мої думки: я хотів забратися геть із Рівного, не думати про Єву, не картати себе через безсилля та неспроможність помститися Новаку, не заморочуватися з квартирами, розлученням і можливим судом, не вигадувати щодня, що казати матері. Я волів узяти паузу та хоч на трохи відсторонитися від усього цього лайна. Адже до від’їзду та ще тривалий час після прильоту до Балтимора я вірив, що вчинив правильно.

58

Понеділок, 15 червня, 19:30.

— Зачекайте, — зображення «підвисало», і Ліза на екрані рухалася ривками, що, втім, не приховувало, як вона заметушилася. — Будь ласка, не вимикайтеся, я зараз підійду.

Я кивнув. Американка зникла й за кілька хвилин привела двох чоловіків. Одного я впізнав — Ґарет Джонсон. Зім’яті штани, світла класична сорочка із закоченими рукавами. Другий виглядав відчутно старшим, років на п’ятдесят: високий, із невеликим черевцем, тонкими, обрамленими дужками глибоких зморщок губами та цілковито лисою, аж блискучою головою.

Ліза сіла за стіл, поправила камеру.

— Ви впевнені?

Вона не стала відрекомендовувати голомозого.

— Так, — повторив я. — Я згоден. За двох умов.

— Ми вас слухаємо.

— Перша: ви повинні гарантувати, що я вільний повернутися до України будь-якої миті, коли побажаю. Будь-якого дня, будь-якої години.

— У вас буде зворотній квиток із вільною датою… — почала Торнтон.

Я змахнув рукою, роздратований, що мене перебили.

— Ідеться не про зворотній квиток. Ідеться про свободу пересування. Я хочу, щоб ви, — я тицьнув пальцем в екран, — ви особисто повідомили посла України в США про мій приїзд. Він мусить знати про мене, про мого сина, про мету нашого приїзду та наше місцеперебування. Я хочу, щоб ви пам’ятали: у разі потреби