Леонід Володимирович Ушкалов - Що таке українська література
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Утім, я вірю психіатрові: книжки з математики, археології й астрономії — «дуже пользовиті на здоров’я». От тільки ледве чи кожен їх зуміє вчитати. Зрештою, це не біда: у пригоді запросто може стати щось інше. Наприклад, афоризми. Недаремно ж колись давним-давно афоризми були реєстрами, як каже наша «Літературознавча енциклопедія», «симптомів та діагнозів недуг». Один із трактатів «батька медицини» Гіппократа так і називається: «Афоризми». А відкриває його «крилатий вислів»: «Но bios brakhys, he de tekhne makre», — більше знаний у латинській версії: «Vita brevis, ars longa». Шевченко перекладав його по-нашому так: «Життя коротке, а наука вічна». Щоправда, поет асоціював цей афоризм не з Гіппократом, а з «великим Ґете», точніше кажучи, з першою сценою першої частини «Фауста», де є такі рядки: «Ach, Gott! die Kunst ist lang; / Und kurz ist unser Leben». Але то вже дрібниці.
Словом, дорогий Читачу, коли на душі вам стає марудно, читайте українські афоризми. Саме афоризми, і саме українські, бо не один наш письменник міг би сміло повторити слова Костя Буревія: «На мене часто находить такий настрій, що я починаю думати й говорити самими істинами. Філософія — моя стихія». Буревій і справді був неабиякий мастак на «істини»-афоризми. Ось я розгортаю навмання серпневе число «Літературного ярмарку» за 1929 рік — цю «найжиттєрадіснішу книжку сучасності» — й читаю чудове правило доброї поведінки від Буревія. Воно може знадобитися будь-кому: «Коли летиш на аероплані, не дивись на землю, щоб голова не закрутилася». Або таке: «Картоплю колись звали «чортовим яблуком» — значить, і вона «хрукт». Ерґо: чистити її треба десертним ножем». А ось порада спеціально для наших талановитих письменників: «Не звертай уваги на критиків — вони самі замовкнуть». Або: «Свого прізвища під чужим твором не підписуй». А це — для наших великих мовознавців: «Слово «коньяк» — безумовно українського походження, по-російському було б «конькак». Нарешті — для наших просто геніальних політиків: «Так званий гнилий Захід, що тільки те й робить, що розкладається, мусить нарешті довідатися, що ми вже давно згубили свою невинність і стали мудрішими за того змія, що спокусив колись прадідів Рамзая Макдоналда»…
Ах, цей невгамовний Кость Буревій — есер-терорист, котрий пройшов і тюрми, і заслання!.. Іронік, містифікатор, а ще, як казав колись Юрій Смолич, «чортівськи ерудований чоловік». Але хіба тільки він писав афоризми! Якщо вірити вже згаданій «Літературознавчій енциклопедії», їх писали і Величковський, і Сковорода, і Котляревський, і Шевченко, і Карпенко-Карий, і Ольжич, й Антонич… І це — суща правда, коли називати «афоризмом» усякий короткий вислів про вічне — щось на зразок епатажної тиради Винниченкового Кирпатого Мефістофеля: «Моральність — це рожева пудра на законах природи». А надто — якщо апелювати при тому хоча би до пречудових «Aphorismen zur Lebensweisheit» Шопенгауера, як те робив герой «Емальованої миски» Домонтовича: «Шопенгауер… якось сказав, що суспільство є не сума осіб, що існують, а сукупність мислителів, що існували». А хіба не є афоризмами автоепітафії на зразок сковородинської: «Світ ловив мене, та не спіймав»? А щоденникові нотатки на зразок Любченкової: «Найгірша курва — це курва зі свого ж роду…»?
Та поруч із цим ми маємо і багатющу афористику як самостійний літературний жанр. Якби мені поталанило коли-небудь укласти книгу під назвою «Український афоризм», я би, мабуть, почав зі знаменитого «Ізборника Святослава» 1076 року. Не забув би і про «Повчання Володимира Мономаха», і про «Моління Данила Заточника», і про «Пчолу»… А з новочасних авторів неодмінно подав би сентенції філософа та громадського діяча Івана Федоровича — діда витонченої, немов лілея, Дарії Віконської, авторки чудесних етюдів, нарисів, есеїв, а ще — книжки про Джеймса Джойса, жінки, котра звела порахунки з життям у жовтні 1945-го, стрибнувши з високого балкона на віденську бруківку, щоби не потрапити до рук агентів НКВД. Про самого філософа дозвольте мені нічого не говорити, — його прекрасно змалював Іван Франко у своїй праці «Життя Івана Федоровича і його часи», — а про його афоризми, які вперше побачили світ у Кракові 1873 року, кілька слів скажу. Мені здається, Федорович дуже тонко прозирав природу речей, але, мабуть, іще тонше — парадокси людського пізнання. Ось дві його сентенції: «Дурні — генії недоречностей. Жоден мудрець не дійде розумом того, що вигадує їхня глупота»; «Мова тільки руйнує думку — порозумітися важко». А це — про парадокси людського життя: «Бувають поразки, з яких виходиш сильнішим, якщо тільки не падаєш у безодню під їхнім тягарем»; «Лиш тоді можеш скаржитися на долю, коли заслуговуєш кращої»…
Ясна річ, я би подав у своїй антології й «Мій ізмарагд» Франка, й афоризми Ігоря Костецького — ці блискітки іронії, які нагадують мені за стилістикою сентенції Буревія. У Костецького кожен знайде щось на свій смак: хто «гастрономію» («Швидко наковтавшись, він потім не мав часу ремигати»); хто «фізіогноміку» («Одна подібна до мартишки, особливо коли позіхає. Друга, коли позіхає, стає на мить подібна до античної трагічної маски»); хто «політику» («І одного разу навіть найблизькозоріший член суспільства помічає, що з речами, довго й у порядку лежалими, не все в порядку»). А комусь, може, припаде до смаку й отакий «сюр»: «Окупація. Місто охопила пошесть чужоложжя. Замислено ходили вулицями туди й сюди рогаті чоловіки. І роги їхні були рогами достатку». Словом, «ця кава цікава»…
А 1966 року в Мюнхені побачила світ невеличка за обсягом, але надзвичайно глибока книжка — «Афоризми» Володимира Державина, — і на її змісті не можна не помітити слідів «левиного пазуря Ніцше». Так-так: людина-аристократ — ось хто промовляє до вас із її сторінок. Узяти хоча би такий «етичний» афоризм: «Події та обставини скрізь пристосовуються до характеру людини, з якою мають справу». Чи такий: «Найпростіше мірило культурного рівня людей та народностей — це наскільки вони, розмовляючи, обходяться без допомоги рук»… Є в цій книзі й афоризми «еротичні». Є й «естетичні», на зразок отакого: «Рубіж літературної творчості: письменник не може створити персонажа, розумнішого за самого автора». Я би сказав, що Державин має навіть «історико-літературні» афоризми. Як же інакше назвати хоча б оцю сентенцію: «На відміну від української літератури, літературна Україна починається з Лесі Українки»? А крім них — афоризми «лінгвістичні» та «філософічні». Серед останніх мені дуже імпонує такий: «Істина скрізь проста: всяке ускладнення походить із комбінації
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що таке українська література», після закриття браузера.
