Марек Краєвський - Голова Мінотавра

з різних, як запевняв, ділових зустрічей. Дивився на неї уважним поглядом, роздягався догола й вимагав робити речі, котрих вона не любила. Тому віднедавна, аби уникнути цього, вона вдавала, наче спить, і навіть похропувала, що при її акторському таланті легко вводило в оману невдоволеного чоловіка.

Зараз вона теж чула, як він роздягається, розкидає свій одяг, де доведеться, і стає над нею. Рита відчувала на собі його погляд. Вона тихенько захропла. Броніслав відступив. Почула, як під ним злегка затріщав стілець. Потріскування стало регулярним. Вона розплющила повіки й застигла. Її чоловік сидів на стільці, сягав рукою між ноги й мастурбував. Але нажахало її не це. Маленький Єжик, якому виповнився лише рік, прокинувся й усміхався до батька.

— Чого так дивишся, — шепіт Броніслава ставав чимраз більш гарячковим. — Хочеш побачити, як корівка молочко дає?

— Що ти робиш! — закричала Рита, а Єжик почав плакати.

— Ну, то й що? — її чоловік встав і зробив невинне обличчя. — Це ж природно… Ти ж знаєш, що мені хочеться двічі на день. Треба було собі попустити… А ти спала… Але тепер уже не спиш.

Львів, неділя 16 квітня 1939 року,

одинадцята година вечора

Рита сиділа перед туалетним столиком і мастила кремом обличчя й шию. Вона була дуже щаслива, що вони нарешті покинуть Львів і після свят поїдуть на літо до Баранячих Перетоків. Зрозуміла, що для неї важлива не кар’єра актриси, а її син. Коли поверталася, смертельно втомлена, з різних репетицій, Єжик простягав до неї рученята й плакав, замість радіти. Наче жалівся, що вона залишає його на цілі дні під опікою мамки-українки, котра хоч усім серцем любила хлопчика, та все ж не могла замінити матері.

Львів погано впливав на Броніслава. Він ставав чимраз похмуріший, жорстокіший, якийсь потайний. Не міг витримати й хвилини з дитиною, аби не вдарити чи не нагримати на сина. За столом обливав брудом свого тестя й спостерігав, як дружина відреагує. Поруч із Броніславом Рита поступово втрачала свою різкість і незалежність. Знала, що її рішуча реакція нічого не змінить, бо вона зіштовхнулася зі стихією, яка була набагато різкіша й жахливіша, котра лякала її, і якої жінка не розуміла. Тож чоловікові напади намагалася пояснювати собі різним чином. Дивилася на нього люблячим поглядом, коли він кричав і лютував, пригадувала його дитячі спогади й подумки казала собі: «Який це нестерпний тягар, коли відмалку тебе виховують як генія! Це може згубно вплинути на все подальше життя дитини! Я так Єжика не виховуватиму! Таку помилку робив і мій батько, але не так послідовно. Він не вимагав від мене геніальності, лише хотів, щоб я закінчила гімназію. А мій покійний свекор прагнув, щоб Броньо був геніальним. Воно й не дивно, що мій чоловік такий нервовий! Як потепліє, поїдемо на село й усе владнається. Бронек відпочине на лоні природи, а Єжик дихатиме свіжим повітрям». Коли чоловік тиждень тому, під час великоднього сніданку, повідомив, що незабаром вони виїжджають на село, Рита мало не підстрибнула від радості.

Увечері, розчісуючи своє густе волосся, Рита замислилася, де найкраще було б зустрітися з батьком перед від’їздом. Вона пробачила йому напад на Броня, котрий у святвечір був надто роздратований. Бачилася з татом кілька разів, переважно заздалегідь домовившись про зустріч у Стрийському парку. Інколи приходила до нього на сніданок, тобто біля полудня, і пила каву з ним і тіткою Леокадією, а Єжик тим часом бавився з Ганною. Під час розмови про Броніслава ніколи не згадували. Риті довелося погодитися з тим, що вони ніколи разом не поїдуть у Карпати, а Попельський пристав на те, що мусить бачитися з дочкою лише в години, украдені в ненависного зятя.

Рита всміхнулася від думки, що завтра побачить зелені поля й безлисті цієї пори буки в Баранячих Перетоках.

У спальні відчинилися двері. «Чекай на мене роздягнена, — сказав їй чоловік, виходячи, — я теж прийду до спальні голий. Сьогодні відсвяткуємо наше свято весни!» Рита поправила волосся й скинула пеньюар. Вона ніколи не соромилася свого оголеного тіла, бо знала, що вродлива.

Увійшла до спальні, погойдуючи стегнами. І зойкнула. На ліжку лежав голий Броніслав, а поряд — теж голий, незнайомий їй молодик. Вона вибігла до будуару й одягла халат. Почула шурхіт. Обоє чоловіків стояли у дверях.

— Я не робитиму цього, — сказала тихо, але рішуче. — Геть із моєї спальні! — закричала вона на чоловіка. — Ти, збочена свиня!

Воронецький-Кулик рушив до неї. У руках тримав ключку для гри в гольф і ритмічно вдаряв нею по своїй долоні.

— Зробиш це з нами двома, — сказав, — або із цією ключкою.

Львів, понеділок 17 квітня 1939 року,

четверта година ранку

Попельський вирішив улягтися раніше. Наступного дня в нього була важлива зустріч із директором Українського земельного іпотечного банку, паном Миколою Савчуком, котрий підозрював одного зі своїх працівників у розтраті. Комісар очікував довгої, нудної розмови про банківські операції, з якої він і так майже нічого не зрозуміє.

Зітхнув і відклав на полицю старе видання «Од» Горація. Сердився на себе. Купу латинських слів він уже забув, доводилося часто зазирати до словника. Закурив останню перед сном цигарку й вийшов до ванної, щоб намастити кремом своє все ще пружне обличчя. Щойно вийшов до передпокою, як пролунав дзвоник. Здивований Попельський підійшов до дверей, визирнув крізь вічко й жахнувся. Цигарка випала й покотилася підлогою. Відчинив. До помешкання увійшла Рита. В обіймах тримала сплячого, загорненого в коцик, Єжика. Сама була в нашвидку накиненому светрі з овечої вовни й пеньюарі. Йшла дуже поволі, ледве тягнучи ноги. За нею залишалася темна смуга крові.

Бреслау, понеділок 17 квітня 1939 року,

сьома година ранку

Мокк сидів у фотелі й силкувався надягти черевики. Було дуже незручно, заважало черево, котре він напередодні увечері напхав у «Свидницькому льоху» смачними, але, на жаль, важкостравними віденськими шніцелями. Незважаючи на важкість у шлунку, він подякував Марті за добрі наміри, але заявив, що сам вийде на прогулянку зі своїм Арґосом. Важко сопучи, Мокк зашнуровував черевики. Краєм ока бачив, як його німецька вівчарка стоїть біля дверей, тримаючи повідок у зубах.

— Зараз, песику, зараз підемо гуляти, — Мокк усміхнувся, побачивши, що Арґос, почувши слово «гуляти», спинається на задні лапи й махає хвостом.

Він уже майже зашнурував черевика, аж тут задзеленчав телефон. Проклинаючи всі нагальні справи, котрі не можуть почекати принаймні до дев’ятої, покинув шнурівки й підніс слухавку.

— Міжнародна розмова, — повідомив приємний жіночий голос. — З’єдную!

— Дякую, — пробурмотів Мокк, притискаючи слухавку до вуха.

Кілька