Нічний Влад - Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад

Розділ 24

Ігор не відривав погляду від планшета, стискаючи його так, ніби боявся втратити нитку думки.

- Цей корабель… «Хроноліт» - це щось неймовірне. Він міг би допомогти запобігти війнам у майбутньому. Можливо, навіть без зміни історії... - він замовк, розуміючи, що це порожні слова. Віктор уже зробив свій вибір, і запобігти цьому шляхом компромісів було неможливо.

Анна стояла осторонь, не зводячи очей з руїн за вікном. Вона думала про те, що їхній час - час, у який вони повернуться. - належатиме не їм. Якщо Герасименко отримає у свої руки технології подорожей у часі, що він зробить із ними?

- І якщо ми повернемося, що тоді? - промовила вона тихо. - Герасименко отримає контроль над подорожами в часі. Він почне як і ти: змінювати історію під себе.

Віктор мовчав, даючи їм час для роздумів. Його терпіння було майже неприродним.

Нарешті, Марк тяжко зітхнув і відвернувся від вікна.

- Ми не можемо дозволити цьому майбутньому стати реальністю. Але ми також не можемо дозволити тобі змінити все так, як ти вважаєш за потрібне, Вікторе.

Ігор кивнув.

- Ми... допоможемо. Але тільки доти, доки ти не зайдеш надто далеко.

Анна перевела погляд на Віктора.

- Ми не довіряємо тобі. - сказала вона прямо. - Але якщо це єдиний шанс, то ми ним скористаємося.

Микола стиснув кулаки, але промовчав.

Віктор подивився на них, його обличчя не виражало ні радості, ні задоволення.

- Добре. - сказав він нарешті. - Ви зрозумієте все на власні очі.

За вікном, серед зруйнованих міст, почав сходити штучний світанок - слабке світло пробивалося крізь густі хмари, нагадуючи, що навіть у найтемнішому майбутньому ще залишався проблиск надії.

Темрява огорнула «Хроноліт», коли він входив у черговий часовий потік. М’яке світіння панелей на стінах ледь висвітлювало обличчя команди, що мовчки чекала, коли подорож завершиться.

Микола сидів, схрестивши руки на грудях, і не зводив пильного погляду з Віктора. Він не вірив йому, не вірив у його благі наміри, і кожен рух цього чоловіка здавався йому підозрілим. Решта команди мовчки готувалася до того, що на них чекало.

- Ми скоро прибудемо. - сказав Віктор рівним голосом. - Але спочатку…

Він зробив жест рукою, показуючи команді слідувати за ним. Він привів їх до кімнати у якій знаходилось декілька дивних металевих шаф.

- Вам потрібно виглядати так, щоб вас ніхто не помітив. Вдягти автентичний одяг для того часу ідеальний варіант.

Віктор попросив усій підійти до шафи, та прикласти руку до монітору, який починав сканувати їх руки. Після чого запустив програму по створенню відповідного одягу.

Ігор із захопленням роздивлявся шафи.

- Це камуфляжні фабрикатори. - пояснив він, дивлячись на подив Ігоря, роздаючи кожному одяг. – Налаштовані на створення одягу відповідному до параметрів тіла.

- Коли з’явилася така технологія?

- Доволі нещодавно, п’ять років тому. – відповів Віктор. – Ох, ну звісно, точніше у 2066.

- І що, ми просто довіряємо тобі? - запитав Микола з підозрою. - А якщо це пастка?

Віктор зітхнув, явно очікуючи такої реакції.

- Якщо ти хочеш виділятися серед натовпу в одязі 21-го століття, будь ласка, можеш відмовитися. - сказав він холодно.

Микола стиснув зуби, але мовчки почав перевдягатися.

Київ 1846 року дихав спокоєм осіннього ранку, який не віщував ніяких змін у плині історії. Сонячне світло пробивалося крізь легку пелену туману, що ще клубочився над вузькими вуличками. Запахи паленого дерева, свіжоспеченого хліба та вогкості кам’яних стін змішувалися у знайому, але водночас чужу картину для команди. Вони знали, що це місто, ця епоха не їхні, але тепер доведеться стати її частиною.

- Ось і ми. - Віктор озирнувся, задоволено кивнувши. - Тепер слухайте уважно.

Він зупинився біля невеликого провулку й обернувся до команди.

- Арешт Кирило-Мефодіївського братства відбудеться через три дні. Але якщо ми встигнемо запобігти цьому, майбутнє зміниться.

- І що саме ти пропонуєш? - сухо запитав Микола.

Віктор витягнув з кишені невеликий записник і відкрив його.

- Ми допоможемо їм сховатися. І не просто втекти, а зникнути так, щоб їх більше не змогли знайти.

Анна спохмурніла.

- Вони не зможуть повернутися до своєї звичної діяльності. Їхнє братство більше не зможе працювати відкрито.

- Так. - кивнув Віктор. - Але навіть так вони почнуть діяти рішуче.

Віктор впевнено вів їх провулками, добре знаючи маршрут. Здавалося, що він уже не раз тут бував, ніби повторював цей шлях знову і знову, допоки все не складеться так, як йому потрібно. Микола ж насторожено озирався довкола, намагаючись уловити будь-який знак небезпеки. Він не довіряв Віктору, не міг собі цього дозволити. Але зараз не було вибору – вони мусили грати за його правилами.

Марк вдивлявся в нього, намагаючись зрозуміти, що коїться у цього чоловіка в голові.

- А якщо їхня втеча змінить усе не так, як ти плануєш? Якщо це лише запустить ланцюгову реакцію?

- Ми не знаємо напевне. - визнав Віктор. - Але всі бачили майбутнє без цієї зміни. Ви хочете повернутися туди?

Настала тиша.

Люди, що проходили повз, не звертали на них уваги, сприймаючи як звичайних киян. Ігор кілька разів ловив себе на тому, що машинально торкається браслета на зап’ясті, ніби перевіряючи, чи він ще на місці. Він все ще не міг змиритися з думкою, що вони стали частиною цього минулого, частиною гри, де їхні помилки могли коштувати занадто дорого.

Після кількох хвилин ходьби вони зупинилися біля невеликого будинку з дерев’яними віконницями. Його стіни були міцними, але час залишив на них свої сліди – штукатурка місцями обсипалася, а дах вкривався мохом. Саме тут збиралися члени Кирило-Мефодіївського братства.

Віктор зупинився і обережно визирнув з-за рогу, спостерігаючи за людьми, які заходили всередину. Усі вони виглядали звичайними міщанами чи чиновниками, але команда знала – ці люди насправді були носіями ідей, що могли змінити майбутнє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍