С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

Я друкувала і видаляла десятки повідомлень, поки не зупинилась на, здавалось, максимально нейтральному.

«У тебе все добре?»

Нарешті прочитано.

 «Довго писати. Чекаю.»

 «Шовковий Схил». Я передивилась короткі повідомлення раз, другий, третій, ніби вони могли зникнути. Що це він ні з того, ні з сього? Може, у Муровські якісь неприємності? Але раз написав, значить, думає про мене. Невже це знак? Або… Матір Природа дає своїй нерозумній дитині ще один шанс?

Серед пагорбів, вкритих заповідним лісом «Шовковий Схил» зливався з ландшафтом. Точно такий як на фото в мережі. Дах, оздоблений зеленими насадженнями, величезні панорамні вікна. Доріжки з мрійського каменю, акуратні вічнозелені газони.

Тут навіть у таку гидку погоду красиво.

Чоловік у бездоганному чорному костюмі, побачивши нову гостю, щось шепнув у навушник. Значить, чекали?

Ще один офіціант у чорному костюмі рвався зняти з мене верхній одяг, але згадавши, що там м’ята форма і термокостюм, що смердить операційною, я замахала головою. Тоді цей тип загорівся маніакальною ідеєю втулити гості келих, в якому щось шипіло, та я сюди не пити прийшла. Шакс не відповідав на виклики і не читав останні три повідомлення.

Віддалена лаунж-зона здалеку нагадувала шовкове шатро. Не важко здогадатись, що всередині закрита вечірка. Уявлення не маю, що з таким розмахом могли святкували тут ЗОХІ.

— Ви не знаєте, де можна знайти Муровскі, пілота Двадцять Восьмого? Ну, такого високого і кучерявого?

Захмеліла Шайла дивилась так, наче ніколи креідінців не бачила, а потім, схопивши мої холодні пальці, впевнено повела мене кудись вглиб як заблукалу дитину.

— Дивіться, хто тут у нас!

Біт нещадно бив по вухах, нагадуючи звуки токарського станка. На розкішних шкіряних диванах сиділи знайомі і не дуже ЗОХІ різного ступеня тверезості. Трохи далі біля такого ж дивану для жіночої половини колективу ритмічно дриґалося двоє напівголих чоловіків. Судячи із захоплених ахів і охів, перфоманс вдався.

— Ну от! – з лівого кутка, почувся переможний крик. — А я ж казав! Як голодна няфка!  Шайло, ми тут!

— Чого стоїш? — легенько штовхнувши мене у спину, жінка вважала свою місію виконаною і попрямувала подалі від п’яних колег.

— Оооот, і Тееееа, — Гверн ро Гаел дивився на мене посоловілими очима і дурнувато усміхався, плескаючи по химерному витвору меблевого мистецтва. Термодуб. Дороге задоволення.

Збоку розсівся Фергус, біля якого вигиналась боса жінка у легкому напівпрозорому вбранні. Нитки золотого шитва грали на світлі, тонкий пояс з дрібних монеток мерехтів і дзвенів. На Мелаїй так одягаються в особливих випадках. Легкий поворот стегон, хвилеподібний згин спини, руки, що малюють у повітрі візерунки пристрасті. Передзвін браслетів на зап’ястях. Тарі бете – танець, яким в першу шлюбну ніч дружина зваблює чоловіка, підкорює його серце й душу магією жіночої грації.

— Скажи бомба? — спитав Гаел, кивнувши в їх бік і вкладаючи свою руку мені на плече.

— Ставлю річну премію, що Магді ще й не таке вміє. На Мелайї топові джа, — я зціпила зуби, щоб не нагрубити Фергусу, який вже встиг нализатися. Такі, як він, не змінюються. Треба було дати Хаду вирвати його бридкий язик.

— Я Муровскі шукаю, — прошипіла, не відриваючи очей від магнетичних рухів.

З кожним поворотом тіла жінка все більше стирала межі між танцем і спокусою. Тарі бете – це ритуал, відвертий і водночас чарівно грайливий. Мова обіцянок, кохання й першої близькості, яку міг зрозуміти лише той єдиний. Коли джа плавно й витончено, як кішка, опустилася перед Фергусом на коліна і провела долонями по його стегнах, я відвернулась.

У цих стінах сакральна мелайська традиція виглядала дешево і вульгарно.

— Та зааараз прийде твій Муровскі. Знімааай куртку, тут не холодно, — Гаел перебирав напівпорожні пляшки, шукаючи те, що, на його думку, я з радістю продегустую. На склянці доверху наповненій фраєм залишився відбиток чиїхось губ.

— Замовляй, що хочеш, Теа!… Бо щоооо? Правильно! Ставка на тебе принесла мені більше грошей, ніж інвестиції банківського менеджера. Ахахах! А твій пілот всеее просрав!

Муровські, що виплив з-за бокових дверей, задрапірованих імпортним шовком, я впізнала відразу. Встала і ледь стрималась, щоб не підбігти. Шакс, похитуючись, підійшов ближче. Ще кілька годин тому я б подумала, що бачу найщирішу в системі посмішку.

— Ось, як і просили, — Гаел говорив голосно, аж занадто, а потім протягнув колезі свій комунікатор: — Шакс, чекаю свої чесно зароблені найри.

— Теа, — розвів руки Муровскі. — Не сп-подівався, що ти приїдеш, але, повір, гк… ой… тааак радий тебе бачити. Вип'єш зі мною? — відсалютував він.

— Що? — тихе й невпевнене запитання потонуло серед какофонії звуків. Це для цього я перетнула весь Н.?

— Старших треба слухати, Муровські, — зареготав Фергус з сусіднього дивану.

Я стою посеред цього розкішного натовпу голою, виставленою на загальний огляд як породисту няфку. А продавець – той, про кого думала ночами. І він… навіть не намагається пояснити.