Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

— Які ще ми?

— Мене Ігор Пасічник підкинув. Ти ж не змогла.

— Добре. Дуже добре, що вас там двоє мужиків, — Віра важко дихала, наче бігла марафонську дистанцію. — Знайшли Алісу Зайцеву. Мертву.

Всередині стало холодно.

— Де? Коли?

Пасічник відчув погану хвилю — розпрямився, забувши про хлопчика.

— Годину тому. Лилику... Кобзарю, її катували. Задушена, соски... Ну... Розумієш.

Привіт від Нагорного.

— Смерть настала давніше. Точних висновків немає, але експерт на місці це визначив. З нею був телефон. Уже знайшли подруг, разом з якими жила. Еліс із речами кудись забралася ще вчора з вечора.

Я сам її відправив.

— Чуєш мене?

— Кажи.

— Погані справи. Їй в зуби конверт запхали. З доларами.

Вирахував, хто з дівчат умолив завернути з дороги на заправку, де всіх і накрили.

Знайти Алісу для нього, навіть у його нелегальному становищі, запросто.

Катує.

Та каже все, що сказала вранці Кобзареві...

Майнуло — Нагорний знав, де народжувала Марія.

— Віро, бігом кавалерію в Чабани! Махом, я сказав! — скинув дзвінок, повернувся до Людмили, яка нічого не зрозуміла, але сполотніла. — Підвал у будинку є? Чи інше безпечне місце?

— З кухні...

— Беріть дітей — і туди. Бігом!

Хлопчик від крику заплакав.

Ніби відповідаючи йому, знадвору зайшовся гавкотом собака.

І раптом замовк, захлинувшись.

А ще за мить у кімнаті брязнуло скло.

Пізно.

11

Ніколи не бачив Пасічника таким спритним.

Нагоди не було. Дивлячись, як Ведмедик прожогом метнувся до малого й підхопив його на руки в момент, коли розбита шиба ще сипалася, Кобзар недоречно згадав: а вони ж ніколи не були на силових операціях разом. Мабуть, замолоду, починаючи службу, Ігор таки творив дива, як ось тепер.

Люда закричала з переляку, щойно крізь розтрощене вікно полізла постать у сірому камуфляжі. Пасічник передав їй хлопчика, рявкнув:

— Дітей бережи! — і кинувся на бійця, котрий уже опинився всередині.

Підбив озброєну руку, кулаком поцілив у щелепу. Тренований «яструб» останньої миті встиг відхилитися, пірнув під правицю, виконав балетне па, відскочивши вбік. Став до стіни, пальці тягнули донизу блискавку куртки. Пасічник саме скинув на підлогу пальто, рука вже лізла під пахву, по пістолет.

Дула вони наставили один на одного одночасно.

Олег не мав зброї, тож не знайшов для себе кращого заняття, ніж підштовхнути перелякану Людмилу з малим на руках до виходу. Щойно вони опинилися в передпокої, брязнуло вікно в кімнаті поруч.

— Там! — на повен голос заволала жінка, зробивши неможливе — лякаючи хлопчика ще більше.

Кобзар усе зрозумів, щойно звідти на два голоси дружно заревли немовлята.

— Зараз! — вигукнув, відштовхнув Людмилу ще далі, до кухонних дверей, погнав на звук.

Ліворуч, біля стіни — дитяче ліжечко. Стрімкий погляд зачепив двох дітей, не сповитих, у однакових рожевих кофтинках, повзунках і чепчиках. Хто з них хто, не мав часу розбиратися — просто на нього сунув амбал у плямистому строї.

— Стій! — гаркнув Олег. — Стріляю!

Навіть рукою сіпнув, вводячи противника в оману та підтверджуючи свій намір витягнути зброю. Той збентежився лиш на мить, шукаючи поглядом, у якій руці ворог тримає пістолет. Вистачило, аби скоротити відстань і вдарити підхопленим у русі стільцем.

Розбив об спину — плямистому вдалося ухилитися.

Діти нічого не розуміли, їх розбудили й вони ревли з переляку. Хлопчик на руках Людмили волав третім голосом. І до какофонії звуків додався постріл.

Тепер уже жінка перекрикувала дітей.

Удар — вивалювали вхідні двері.

— Кухня! — вигукнув Олег, рвучко посунувши на плямистого повивальний столик. Перешкода умовна, та кілька секунд виграти вдалося. За цей час Людмила змогла гайнути в кухню й вибігти назад, уже з вільними руками.

Підхопила обох дітей за раз.

Другий удар з передпокою.

Ще один постріл.

Боєць уже остаточно оговтався й сунув на Кобзаря, так само тягнучи зброю. Відстань між ними була невеликою, Олег скочив набік, вчасно виходячи з лінії вогню. Випущена куля пролетіла в небезпечній близькості, але руху не припинив — налетів, не даючи «яструбу» змоги прицілитися краще.

Третій удар у вхідні двері.

Кобзар перехопив озброєну руку плямистого, неймовірним зусиллям, на куражі, взяв її в замок, рвонув, вивертаючи суглоб. Той бив лівою, дістав скроню, з Олегових очей сипонули іскри. Не послабляючи хватку, штовхнув плямистого, підбив ногу. Щойно той втратив рівновагу і поточився — навалився зверху.

— Дай! — крикнув, викручуючи праву кисть.

Противник матюкався крізь зуби, і Кобзар незграбно, проте сильно затопив йому ліктем в обличчя. Відчув — хруснуло, плямистий завив від болю, вільна рука мимоволі сягнула до розтовченого носа. Хватка ослабла, Олегові вдалося нарешті забрати пістолет.

Повернувся на звук за спиною.

Стрельнув, не цілячись, лиш наставивши дуло на двері.

Боєць у розстебнутій куртці завмер, ще не вірячи — ось так, запросто, ладен зловити кулю. Потім рухнув, як стояв, долілиць. Кобзар випручався, став на коліна. Хотів стріляти на куражі, бо противник вив поруч, поки не опираючись. Щось зупинило — коротко замахнувся, вдарив руків’ям по голові раз, другий, третій.

Потім випростався, перестрибнув через лежачого ворога.

Вискочив у коридор.

Просто на нього крізь розтрощені двері наступав Тимур Нагорний.

За спиною, з боку кухні, на три голоси кричали діти. Але вже не так чути — вочевидь, Людмилі таки вдалося затягнути сімейство в безпечне, на її погляд, місце. Де подівся Пасічник, чому він не включається, Кобзар не розумів доти, доки не ступив два кроки вперед. Побачив Ведмедика на підлозі у великій кімнаті, на боці, в калюжі крові. Поранений чи мертвий — зараз не мало значення, бо Нагорний сунув танком.

— Стій! — наказав Олег, наставивши на Тимура пістолет.

Звісно, не зупинився. Наслідуючи персонажа з фільмів про супергероїв, пластично нахилився, пірнувши під кулю, не дав Кобзареві стрельнути вдруге — раптом виріс поруч, зовсім близько, перехопив озброєну руку.

— Ідіот! — гаркнув, бризкаючи слиною в лице. — Нічого не знаєш! Вписався в лайно, баран!

— Кинь зброю! — це все, що зміг вичавити з себе Олег.

— І що буде? Мала де, Анна? Дай — я з нею піду!

— Ще що!

— Лох ти,