Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

зникла. Поки ходила, Ігор підхопив дитину з передостанньої сходинки, підкинув на руках. Малий не злякався чужого, наче так і треба. Спершу зиркнув серйозно, потім посміхнувся й показав кінчик рожевого язика.

Одна з машинок випала.

Пасічник нахилився, підхопив іграшку, пройшов до найближчого крісла. Сівши, примостив хлопчика на коліні, погоцав трошки. Зараз, схоже, забув про все на світі.

— Тобі пасує, — зауважив Кобзар.

Швидко дійшло — бовкнув зайве. Та менші вже замовкли, жіночка вийшла до них, зупинилася, уважно оглянувши кожного. Затримала погляд на хлопчикові, вирішила не забирати його в дяді, спитала коротко:

— Маша жива?

— Чому так відразу...

— Маша — жива? — вона не слухала Олега.

— Ви Людмила?

— Людмила. Маша...

— Її вбили.

Не збирався говорити отак відразу, без підготовки. Але тон і манера жіночки не лишили вибору. Чекав істерики, сліз, зойків. Натомість Люда судомно ковтнула, легко взяла хлопчика від Пасічника, опустила на килим посеред кімнати. Той щось пробелькотів, заходився возити машинки круг себе. Тільки потому мовила:

— Вона знала. І я знала.

— Що ви знали?

— Ви хто? Поліція? Мені з поліції дзвонили.

— Ми друзі, — Ігор підвівся, розстебнув пальто. — Анна у вас?

— Донька Мері, — додав Кобзар.

— Де ж їй ще бути. Спить. Тепер у мене троє. Як чоловіку пояснити... Він відразу поліцію хотів...

Кобзар і Пасічник перезирнулися.

— Присядемо, — сказав Олег.

Розмістилися, аби Людмила опинилася між ними. Вона мовчала, чекаючи інших запитань. Не забарилися, Кобзар уже був у своїй стихії.

— Чому відразу поліцію? Де чоловік, до речі?

— За кордоном, тиждень уже. Партнери, бізнес...

— Не про бізнес. Що його напружило?

— Маша приїхала до нас із Анею та однією валізою з речами. Дитячими переважно. Все, що маю, сказала, — аж тепер Люда хлюпнула носом. — Телефон викинула разом із карткою. Новий купила, номер дала тільки мені. Пояснила: діватися нема куди, але довго не житиме. Просила прихистити на тиждень-два, поки справи вирішить. Мені без різниці, навіть краще, бо чоловіка постійно нема, бізнес же... Дітей двоє. Довго не було, знаєте, і тут пішло. Не розумієте, мені ж тридцять сім...

— Все розуміємо, — вставив Пасічник. — Марія пояснила причину?

— Яку причину?

— Від кого тікала. Чого боялася.

— При чоловікові — ні. Мене просила йому нічого не казати. Для нього версія: посварилася з батьком Анни, пішла, з чим мала.

— Так, а насправді? — знову вступив Олег.

— Її... не знаю, як правильно... Тато дитини, друг, коханець, той, хто утримував... Бандит він, коротше.

— Отак одразу і бандит?

— Маша сказала. Щось пов’язане з торгівлею людьми, в деталі я сама не хотіла влазити. А їй, бачте, виявилося не все одно. Тільки вона дурня зваляла.

Кобзар і Пасічник знову перезирнулися.

— Що означає — дурня?

— Я відмовляла її! — Людмила враз огризнулася, де й поділася запізніла домашня матуся. — Хто мене слухав! Все товкла: знаю, де в цього Кощія смерть, у якому яйці його голка! Хвалився їй! Машка вдавала із себе круту шантажистку! Вирішила видоїти в нього ледь не довічне забезпечення для себе і малої! Заслужив, кричала! Не збідніє!

Як усе банально.

Чомусь просте й очевидне рішення прийшло в останню чергу.

— Марія комусь дзвонила?

— Не відразу. Перечекала десь днів вісім. Потім дала про себе знати.

— Кому?

— Поняття не маю. Лишала на мене Аньку, їздила в Київ на якісь зустрічі кілька разів. Грішним ділом думала — вистежать. А вона сама попередила: не вертатиметься, поки не заплутає слідів.

— Плутала?

— Так для чого ж їздила! Мобілкою не користувалася. Купила картку телефонну на пошті. По своїх справах дзвонила комусь з різних автоматів. Так заплутати легше, казала.

— Дітей же годувати треба, — мовив Ігор.

— Треба. Моя Юлька і її Анька на штучному. Кузя, — кивнула на хлопчика, — так само. Обидві маємо з молоком проблеми. Їй ще кесарів розтин робили, хоч це не пов’язано. А може й пов’язано. Харчування не бракує, дякувати Богу.

Боковим зором Кобзар вловив — Пасічник знову хоче щось запитати. Зупинив, укотре перехоплюючи ініціативу.

— Ви ж у одній палаті лежали.

— Лежали.

— Вас чоловік привіз.

— Не сусіда ж.

— Марію — хто?

— Вона вже там була. І, чесно, мені тоді якось байдуже було.

— Інакше запитаю, — Олег подався вперед. — До неї хтось приїздив?

— У палату не пускають.

— Це ясно. Але хтось же мусив провідувати, — терпцю лишилося небагато.

— Так навідувався хтось. Квіти, фрукти.

— Вона не казала...

— Я не питала! — відрізала Люда.

Кобзаря почало помалу тіпати.

— Вас у один день забирали з пологового?

— Ну... так.

— За вами чоловік приїхав. За Марією з дитиною — хто?

— Мужик якийсь. Усередину не зайшов. Чекав біля виходу, ми бачили. На джипі приїхав. Звернула увагу, сумку в неї взяв лівою рукою.

Чомусь Кобзар не здивувався.

— Гаразд. Ви, так розумію, весь цей час спілкувалися.

— Я дзвонила частіше. З двома вдома самій не дуже. Ніби добре, що сюди перебралися. Давно мріяли про власну хату за містом. З іншого боку, всі подружки там. Розраджувала себе так, дзвонила дівчатам.

— Ви здивувалися, коли Марія впала, мов сніг на голову?

— Пояснила: тут її точно не шукатимуть. А про сніг на голову — в точку. Спершу подзвонила ніби в гості набитися. Хіба ж я проти? А як приїхала: драсті, поживу у вас тут трохи. Але я ввійшла в становище, — Люда вже зовсім освоїлася. — Я вдруге одружена. Від першого чоловіка втекла, в чому була. Навіть без речей. Бився.

— Мата знала?

— Так дівчата ж у пологовому одна від одної секретів не мають!

Нарешті Олег склав у голові все від початку до кінця.

Знайти б тепер батька Анни.

І своє місце в цій історії, котру тепер робила дивною саме його, Олега Кобзаря, присутність у ній.

— На дівчинку глянути можна? — Пасічник підвівся.

— Спить, сказала ж.

— Я тихо.

Ожив телефон Кобзаря.

Віра Холод.

Єдина, кому вирішив дати зручний, не придатний для визначення номер, і то лиш сьогодні вранці.

— Я тут, — відповів.

Ігор присів біля хлопчика. Справжній ведмедик, як збоку дивитися.

— Ти звідки, Лилику? — Її голос не сподобався.