Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

Маша підійшла ближче до мене, тримаючи в руках пляшку з водою.

— Єво, пам’ятаєш той день у спортзалі? — почала вона, ледь підштовхнувши мене ліктем.

— Який саме? Їх було так багато, — я насмішливо глянула на неї, хоча знала, про що йдеться.

— Той, коли ви мене кинули! — обурено сказала вона, хоча її очі сміялися. — Я ж потім на місяць розтягнула зв’язки!

— Ну, вибач, але ти ж знаєш, що це був чистий випадок, — я засміялася, пригадуючи, як це сталося. — Ти тоді впала так драматично, що ми всі думали, що ти просто жартуєш.

— Дуже смішно, — вона зітхнула, але її усмішка не зникла. — Але потім я навіть у лікарню пішла, а ти тоді принесла мені морозиво, пам’ятаєш? – лікарнею ми називали медпункту нашому таборі.

— Морозиво пам’ятаю. Ти ще скаржилася, що хочеш полуничне, а я принесла ванільне.

— От бачиш, усе життя ти мені все не те несеш! — засміялася вона, і я теж не стрималася.

Лука в цей момент озирнувся, почувши наші сміх.

— Що тут таке веселе? — запитав він, підходячи ближче.

— Твої подвиги в спортзалі, — відповіла Маша, підморгнувши мені.

— Це ти про той випадок, коли ти вирішила, що можеш літати? — Лука підняв брову, дивлячись на Машу з лукавою посмішкою.

— Гаразд, гаразд, мовчу, — вона відступила на кілька кроків, роблячи вигляд, що ображена.

Ми зупинилися на галявині, яка здалася мені ідеальним місцем для пікніка. Трава була зеленою і густою, а навколо росли польові квіти. Я присіла на плед, який хтось із хлопців уже встиг розстелити, і почала викладати їжу.

Роня все ще веселила всіх, розповідаючи якісь неймовірні історії, а я дивилася на Луку. Він стояв трохи осторонь, обговорюючи щось із хлопцями, але час від часу кидав на мене погляди. Його рука гралася травинкою, яку він зірвав із землі.

Я раптом відчула себе щасливою. Це був один із тих моментів, коли все здається правильним. Лука озирнувся і, помітивши мій погляд, посміхнувся. Він залишив хлопців і підійшов до мене.

— У тебе все добре? — запитав він, присівши поруч.

— Краще, ніж коли-небудь, — відповіла я, дивлячись йому в очі.

— Тоді я маю зробити цей день ще кращим, — сказав він і, підвівшись, пішов до найближчого квіткового поля.

Я не знала, що він задумав, але його рухи були такими легкими, що я не могла відвести очей. Він нахилявся, зрізаючи ромашки, обережно тримав їх у руках, а потім повернувся до мене.

— Тримай, це тобі, — сказав він, простягаючи мені букет.

— Ромашки... — я взяла їх і відчула, як серце забилося швидше. — Ти ж знаєш, що вони мої улюблені.

— Знаю, — він усміхнувся, сів поруч і обійняв мене. — Бо я дарую їх тобі постійно.

Його обійми були такими теплими, що я закрила очі і просто насолоджувалася моментом.

— Лука, тримай, — я передала йому ромашки, які він щойно мені подарував. — Поки я не зроблю щось дуже важливе.

— Що саме? — він звузив очі, але взяв квіти, усміхаючись.

Я нахилилася до Маші, яка сиділа трохи осторонь, зав’язуючи волосся в хвіст. Її погляд був зосередженим, але ледь помітна усмішка на губах видавала, що вона про щось думає. Я підійшла ближче і сіла поруч, підперши підборіддя рукою.

— Маш, — почала я, намагаючись не усміхатися занадто очевидно, — що там у тебе з Алексом?

Вона різко повернула голову до мене, а її очі округлилися, як у школярки, яку спіймали на списуванні.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона, прикидаючись, що не розуміє.

— Ой, ну давай, не роби вигляд, — я ткнула її ліктем у бік. — Ви там щось шепотілися останнім часом, і всі це помітили.

Маша зітхнула, випрямила спину і провела рукою по своєму хвосту, ніби роздумуючи, чи варто щось говорити.

— Ну... — почала вона, але замовкла, подивившись на мене. — А чому ти питаєш?

— Бо цікаво! — я не стримала сміху. — Ти ж знаєш, я не буду цього тримати в собі.

Вона зітхнула, але в її очах з’явилася якась тепла нотка.

— Алекс... Він милий, — нарешті видала вона, трохи червоніючи. — Але це просто дружба, Єво.

— Просто дружба? — я підняла брови. — Так, так, я зрозуміла. Просто дружба, де він носить тобі бутерброди і тримає двері, коли ти заходиш у спортзал.

Маша сплеснула руками, очевидно, намагаючись припинити мої слова.

— Ой, ну перестань, — вона засміялася. — Це просто співпадіння.

— Співпадіння, що ти завжди сідаєш поруч із ним і чекаєш, поки він щось скаже? — я примружила очі, піджимаючи губи, щоб не зареготати.

— Ти мене дістанеш, — вона закрила обличчя руками, але не могла стримати сміху.

— Ні, я тебе просто добре знаю, — я обійняла її за плечі, намагаючись не нашкодити її гордості. — Але знаєш, мені здається, що це не лише співпадіння. Алекс точно на тебе дивиться інакше.

— Справді? — тихо спитала вона, але її очі раптом стали серйозними.

Я кивнула.

— Подивися на нього наступного разу. Він дивиться на тебе так, ніби ти найважливіша людина в цьому світі.

Маша зітхнула і втупилася в траву перед собою.

— А якщо це лише моя фантазія?

— Якщо б це була фантазія, він би не приніс тобі вчора воду, коли ти забула свою пляшку в роздягальні, — я підморгнула їй.

Вона задумалась, і в куточках її губ знову з’явилася усмішка.

— Ну, добре, — нарешті сказала вона. — Можливо, ти права.

— Я завжди права, — засміялася я, підводячись на ноги. — Але знаєш, Маш, не поспішай. Просто дивися, що буде далі.

— Дякую, — вона глянула на мене і усміхнулася так щиро, що мені стало тепло на душі.

Коли я повернулася до Луки, він вже встиг зробити з ромашок маленький букетик і тепер чекав мене, дивлячись із лукавим виразом обличчя.

— Ну що? — спитав він, простягаючи мені ромашки. — Вона зізналася?

— Майже, — відповіла я, беручи квіти й усміхаючись. — Але ти ж знаєш, це тільки початок.

Ми ще довго гуляли, розмовляючи і сміючись, поки не почули, як з рації лунали слова, що змусили моє серце стиснутися. Чіткий голос командира перервав наш спокійний день, заповнивши всі наші думки.