Філіп Рот - Американська пастораль

заїкання Меррі. І доти він жодним чином на це не впливав. І Дон не впливала. Так само не впливали і його батьки. От як вона могла б і далі залишатися «його», якщо навіть тоді вона йому не належала; ну, звісно ж, не належала, якщо його батьківська спроба пояснити їй, чому він із такою теплотою ставиться до країни, у якій народився та виріс, умить приводила її до стану повної боєготовності до стрімкого бліцкригу. Заїко ти заслинена, стерво нещасне! Та хто ти взагалі така!

Уявіть, скільки різного бруду вона б вилила на свого батька, якби дізналася, що той, як був хлопчиськом, аж чманів, перераховуючи назви сорока восьми штатів. А як він тішився дорожнім картам, що їх роздавали безплатно на автозаправках! А як пишався своїм прізвиськом, що з’явилося в нього по-буденному сіро! Він саме перейшов у старшу школу, і в перший день занять, на першому уроці фізкультури, коли він розминався з баскетбольним м’ячем, поки решта класу перевзувалася в кеди й шикувалася перед початком занять. І він двічі поцілив у кошик м’ячем, із п’ятнадцяти футів, навісом — раз! раз! — просто так, двічі поспіль! І тут почувся смішкуватий добродушний голос Дока, як звали Генрі Ворда — фізкультурника і тренера з боротьби, недавнього випускника Монтклерського університету.

— Де це ти так наловчився, Шведе?

Він стояв у дверях свого кабінету і дивився на стрункого чотирнадцятирічного блондина з блискучими блакитними очима і такими легкими граційними рухами, яких ще не бачив у цьому спортзалі.

Оскільки це прізвисько одразу відділило Сеймура Левова від Сеймура Мюнцера і Сеймура Вішноу, які вчилися з ним, то у перший рік навчання воно стало прозивним у спортзалі; згодом його підхопили інші тренери та вчителі, школярі, потім воно пішло за межі школи, і поки Віквейк залишався колишнім єврейським Віквейком і тамтешні мешканці з шанобою ставилися до своєї минувшини, Док Ворд лишався в їхній пам’яті тим чоловіком, завдяки якому Швед став Шведом. Це ім’я приросло до нього. Попри всю простоту, старе американське прізвисько, яким фізкультурник нагородив його в спортзалі, яке зліпило з підлітка міфічного героя, чого не могло б зробити просте ім’я Сеймур; і не лише на той час, поки триватиме шкільна наука, а допоки його пам’ятатимуть однокласники. Це був його незримий паспорт, з яким він чимраз глибше поринав у все американське, безповоротно перетворюючись на великого, врівноваженого, оптимістичного американця, про що й помріяти не могли його неотесані предки і навіть вічний упертюх батько — давно вже не новачок в Америці.

Він перейняв від батька і його манеру спілкуватися з людьми, коли той, як стовідсотковий американець, звертався до заправника на станції: «Мак, бензину повний бак, о’кей? Шеф, пірни під капот, глянь, чи там усе добре». Їхній «де-сото», поїздки, задоволення від цих вояжів. Малі, непримітні будиночки для туристів, де вони зупинялись на ніч, а потім мальовничими путівцями штату Нью-Йорк їхали до Ніагарського водоспаду, щоб упитися грандіозним видовищем. А ще була їзда у Вашингтон, і Джеррі всю дорогу приндився. Перше звільнення Шведа додому під час служби в морській піхоті, паломництво в Гайд-парк із батьками та Джеррі. Ось уся їхня сім’я, схиливши голови, стоїть перед могилою Франкліна Рузвельта. Швед щойно з табору для новачків і тут, перед могилою, відчував, що діється щось серйозне; запеклий, темний від засмаги (коли їх муштрували на плацу, стояла неймовірна спека, яка в окремі дні сягала і ста двадцяти градусів за Фаренгейтом), він стояв і врочисто мовчав; на ньому нова літня форма: накрохмалена сорочка, вузькі, без кишень, штани кольору хакі, що ідеально облягали тіло, туга краватка, кашкет, рівно насунутий на коротко стрижену голову, начищені до блиску черевики з чорної шкіри і ремінь, у якому він почувався найсправжнісіньким морським піхотинцем — плетений ремінь кольору хакі, що туго облягав солдатську талію, в якому він, новачок Перріс-Айленду, вже встиг зробити щонайменше десять тисяч віджимань для м’язів пресу. От хто вона така, щоб виставляти все на глум, щоб ненавидіти це, бажати його знищення? Невже вона ненавиділа і війну, і перемогу в ній? Сусіди на вулиці, які плакали та обіймалися в День Перемоги, сигналили, ходили по галявах перед будинками і гучно били в різний посуд. Сам він був тоді в Перріс-Айленді, а знає все це з материнського листа, який зайняв аж три сторінки. Знав він і про гулянку на шкільному спортмайданчику (яка була в той самий вечір), і про те, що там були всі їхні знайомі та друзі сім’ї, однокласники, м’ясник, який жив по сусідству, бакалійник, аптекар, кравець і навіть касирка з цукерні; охоплені ейфорією, всі ці середніх літ статечні городяни ставали низкою і, як шалені, удавали Кармен Міранду, танцювали конгу — раз-два-три, вихиляс, раз-два-три, вихиляс — і так до другої години ночі, і навіть довше! Війна. Перемога в цій клятій війні. Перемога, перемога, перемога прийшла! Кінець смертям і війні!

Довчаючись останні місяці в школі, Швед щовечора читав газети, відстежуючи дії морпіхів на Тихому океані. Він бачив у журналі «Лайф» (а потім у нічних кошмарах) тіла понівечених піхотинців, що полягли на острові Пелеліу з групи Палау. Містечко з назвою Криваве Перенісся. Там, у старих фосфоритних копальнях, засіли япошки, і поки їх спалили вогнеметами на головешки, вони поклали не одну сотню молодих американців, яким було по вісімнадцять, дев’ятнадцять років. Практично Шведові однолітки! В своїй кімнаті він повісив карту і прапорцями відзначав на ній просування морських піхотинців, котрі тіснили японців, то атакуючи невеличкий атол, то захопивши гряду островів, а вузькоокі, засівши в коралових укріпленнях, огризалися лютим вогнем з мінометів і рушниць. Першого квітня 1945 року, якраз на Великдень і в рік його випуску, зайняли Окінаву. Двома днями раніше він зробив «дабл» і «хоум-ран», коли їхня команда програвала Вест-Сайду. Менш як за три години після висадки шостий дивізіон морпіхів захопив Йонтан — одну з двох військово-повітряних баз на Окінаві. А ще через тринадцять днів був узятий півострів Мотобу. Чотирнадцятого травня (за день до того Швед у грі з Ірвінґтоном заробив один «сингл», один «трипл» і два «дабли») коло берегів Окінави два пілотованих смертниками літаки протаранили флагманський авіаносець «Банкер-Гілл»: начинені бомбами машини врізались у злітну палубу, де стояли готові до злету літаки американців із повними баками та боєкомплектами. У небо шугонув вогненний стовп заввишки тисячу футів, а в пеклі пожежі, яку гасили вісім годин, загинуло чотири сотні моряків і літунів. Чотирнадцятого травня 1945 року морпіхи