Філіп Рот - Американська пастораль

було реальністю для всіх сімей Олд-Римрока, окрім її сім’ї. До Шведа знання доходило не тільки через міріади спогадів, а й через номер місцевого тижневика «Денвілль-Рендольф кур’єр», який він уже десяток років тримав на роботі в шухляді свого столу. На першій шпальті там була поміщена стаття про Дон та її селекційні здобутки. Вона погодилась на інтерв’ю лише тоді, коли журналіст пообіцяв, що й словом не обмовиться про те, що у 1949 році їй пощастило стати «Міс Нью-Джерсі». Інтерв’ю відбулося і вийшло з заголовком «Мешканка Олд-Римрока щаслива обраною справою». Закінчувалося ж воно абзацом, від якого, попри всю його простоту, Шведа щоразу переповнювала гордість, щойно він його прочитував: «“Люди щасливі, коли мають можливість займатися тим, що їм подобається і що вони вміють”, — заявила місіс Левов». Стаття в «Кур’єрі» розповідала, як сильно місіс Левов любить свій будинок, а разом з ним — усе, з чого складається їхнє життя. І знімок: вона стоїть на тлі олов’яних тарелів, поставлених рядочком на камінній полиці, в білій водолазці, у кремовому жакеті, із зачіскою «під пажа». Делікатні руки виставлені наперед, пальці сплетені, погляд лагідний і простуватий. А під знімком напис: «Місіс Левов, «Міс Нью-Джерсі-49», любить свій дім, збудований 170 років тому, й цілком розподіляє родинні цінності». Коли Дон зателефонувала в редакцію, зла, як чорт, бо комусь закортіло згадати її модельне минуле, журналіст відказав їй, що він свого слова дотримав і жодним словом не обмовився про ту злощасну «Міс», а підпис помістив редактор, от у нього й питайте…

Авжеж, предметом її ненависті був не дім, аж ніяк не дім, але яке це мало значення тепер? Сьогодні важило тільки одне — повернення її благополуччя; пустопорожні зауваги з того чи іншого приводу були важливі лиш як свідчення її можливого одужання. Можливо, його бентежило ще й те, що повернення в норму, покладене нею в основу одужання, вважалося йому сумнівною дорогою до зцілення й зовсім не тішило його, якщо не сказати — ображало. Не міг же Швед розповідати людям чи, тим паче, собі, що він почав ненавидіти те, що колись любив…

І знову та сама історія. Швед не міг нічого із цим вдіяти, а особливо, коли згадував, як семирічна Меррі випікала шоколадне печиво (у неї зазвичай виходило дві дюжини) й куштувала сире тісто, а потім цілий тиждень з усіх закутків, і навіть з холодильника, вони вимітали малесенькі шматочки тіста. Тож як йому ненавидіти холодильник? Чи зайнятись підміною почуттів, узяти собі в голову на кшталт Дон, що він буде врятований, коли викреслить із життя цілковито безшумний «Айс-темп» — оцей «роллс-ройс» між холодильників! Йому язик не повернувся б заявити, що він ненавидить кухню — ту саму кухню, в якій Меррі випікала своє печиво, плавила для бутербродів сир і запікала дзіті. І навіть якби шафи на кухні не були з нержавійки, а стільниці — з італійського мармуру, він однаково не пішов би на це. І ні за що у світі не сказав би, що ненавидить свій погріб (де Меррі інколи бавилась у хованки з галасливими подругами), хоча, ніде правди діти, він не дуже полюбляв спускатися туди, а надто взимку, коли там табунами сновигали миші. Він не зміг би сказати, що ненавидить величезний камін, прикрашений старовинним металевим чайником, який Дон ні сіло ні впало обізвала потворною даниною сентиментальності; і навіть згадуючи, як щороку на початку січня він рубав засохлу Різдвяну ялинку та кидав її в камін, і сухе, наче скіпка, гілля займалося тріскучим і гудючим полум’ям, а на чотирьох кімнатних стінах демонами витанцьовували тіні, деручись до стелі. І Меррі, дивлячись на їхній танок, поринала в якийсь напівсон-напівтранс, де змішувалися страх і захват. Так само він не міг сказати, що ненавидить ванну на ніжках, у якій купав Меррі: як можна розлюбити ванну лише за те, що за десятки літ від твердої води на емалі та навкруг стічного отвору утворилися плями, які годі чимсь вивести? І навіть унітаз його не дратував, а там треба добре посмикати за важіль, поки закриєш тік води; він згадував, як Меррі стояла, схилившись над цим унітазом: її нудило, а він, припавши коло неї, притримував дівчинку за гаряче чоло.

І так само він не міг сказати, що ненавидить дочку за те, що вона скоїла; це вже було б занадто! От би перестати йому бовтатися в трьох світах — у тому, що без Меррі, у тому, де вона колись була, і в тому, де вона тепер, — от би її зненавидіти так, щоб зовсім утратити інтерес і до неї — тодішньої, і до неї — теперішньої!.. Було б добре знову йому навчитися мислити так, як мислить більшість люду, знову стати абсолютно звичайним мужиком, покінчити з цим клятим шарлатаном від щирості — Шведом, привабливим зовні, та Шведом, який гине від терзань, покінчити із благополучною обгорткою і виснаженою душею Шведа, покінчити із Шведом усміхненим, який не стомлюється прикидатися щасливим і повністю застить іншого, похованого живцем Шведа! Якби він міг бодай приблизно відтворити непорушену цільність існування, звідки черпала сили його пряма фізична певність і свобода, поки він не став батьком людини, звинувачуваної у вбивстві! Якби ж він міг стати таким нетямущим, як дехто вважав, — якби ж йому стати таким бездоганно простим, як міф про Шведа Левова, що свято берегли тодішні діти — шанувальники героя! От уявіть собі, що він набрався духу і сказав: «Терпіти не можу цей дім!» — і знов перед нами віквейський Швед Левов. Уявіть, що він каже: «Ненавиджу цю дитину! Щоб духу її більше тут не було!» — і живе собі далі, відрікшись, на віки вічні відхрестившись і від неї, і від її химер, в ім’я яких вона готова… ні, не вбити, але холоднокровно відсторонитися від своєї сім’ї; від тих химер, які не мають жодного стосунку до якихось «ідеалів», крім хіба що безчестя, відвертого злочину, манії величності та збоченого сприйняття реальності. Сліпий антагонізм, інфантильне бажання насильства — ось її «ідеали». Вічні пошуки, куди і на кого виплеснути свою лють. Авжеж, тут річ не тільки в заїканні. Злостива ненависть до Америки — вже хвороба сама по собі. А Швед любив Америку. Йому подобалося бути американцем. Але навіть тоді він ніяк не міг зважитись і пояснити Меррі, чому він пішов на образу, хоча вже й тоді боявся вивільнити джина з пляшки. Їхнє життя тривало під постійним гнітом