Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Третє світле вікно зліва. - сказала я. - Хтось уже вдруге виглядає в нього на нас. Там в затінку від дерева хтось стоїть. А позаду нас я чула запах. Там теж знаходиться людина, якої не видно. Перехожі спереду і позаду нас ідуть на такій відстані і таким темпом, що перетнуться приблизно в тому місці, де ми стоїмо.

- Або… у вікно виглядає стурбована жінка, яка чекає свого чоловіка, що занадто довго затримався на роботі. - Вайолет крутнула головою. - Під деревом сидить особа, що трохи перебрала у он тому закладі навпроти і тепер підбирає собі краще місце для ночівлі. А перехожі… просто збіг?

- Краще бути занадто обачливою, ніж занадто безтурботною. Останні живуть чомусь не так довго.

- І не так цікаво. - похитала головою Вайолет.

- Оцей увесь час згасає. Треба подивитися. - почувся голос позаду мене, який здався мені трохи знайомим.

Я не обернулася. За спину мені дивилася Вайолет. Цього вистачить для оцінки загрози. Я ж виглядала спробу атаки на нас, вважаючи, що голос позаду — обманний маневр.

- Зараз я розберуся. Мабуть, ти просто не так щось зробив. - інший голос людини у пристойному віці позаду. - Став драбину.

В цей час двоє молодиків, що йшли попереду, якраз проходили повз нас. Просто пройшли. Я трохи прослідкувала за ними поглядом. Потім зустрілася поглядом із Вайолет. Вона похитала головою і стисла губи. Я закотила очі.

- Зараз я покажу, як це робиться. Я цим вже сорок років займаюся. - гордо заявив ветеран ліхтармейстерів.

- Скільки нам ще чекати? - запитала я тихим тоном.

- Хвилин десять. - знизала плечима Вайолет, теж тихо мені відповівши.

Я миттю дістала Сніг Бажань з кишені. Встигши оцінити навколишню спокійну обстановку, я була готова ризикнути. Тим паче, що один із ліхтармейстерів — мій вже старий знайомий. Я дмухнула і фіолетовий сніг вилетів з артефакту, вкривши цих двох і ліхтар разом із ними. Ще один маленький подих і я вкрила сніжинками Вайолет. Вона, звичайно, не могла цього бачити. Я застосувала слабеньку химерність. Мало снігу, не занадто яскравий. Я вже знала, що кількість і яскравість фіолетового снігу залежать від сили твого бажання і складності завдання. Тобто від того, що саме ти хочеш створити. А зараз мені багато не потрібно.

Плюс мені ж треба десь тренуватися?!

Чоловік похилого віку забирався на ліхтар по драбині все вище і вище. По високій драбині. На кожній сходинці він крехтів, але вперто ліз уверх, долаючи одну сходинку за іншою. Через довгу хвилину він дістався самого верха.

- Беремо пристосування. - чоловік дістав спеціальні сірники і спеціальну палицю зі смолою або чимось іншим горючим на одному її кінці. - Підпалюємо. Бачиш? Ліхтар сам хоче світитися. Хе-хе. Він для цього створений, розумієш? Але кожен ліхтар світить по-своєму. До кожного потрібен свій підхід. От оцей… - чоловік на секунду завмер, окинув поглядом ліхтарний стовб і сам ліхтар. - Витончений і… якийсь аристократний. З ним треба по усім належним правилам. Треба показати йому свої гарні манери, розумієш? Ми ж не мавпи якісь. Дивись.

Чоловік однією рукою відкрив віконце ліхтаря, потім іншою повільно почав наближати палицю з охопленим вогнем кінцем до скляної коробки ліхтаря.

І тут ліхтарний стовб утнув таке, яке ліхтармейстер зовсім від нього не очікував — трохи відхилився убік так, що літній чоловік промахнувся палицею. Я тільки й бачила, як він відкрив рота і подивився вниз на іншого молодшого ліхтармейстера.

- Ти бачив? - спитав літній.

- Що?

Ліхтармейстер, що стояв зверху на драбині, перевів погляд на ліхтарний стовб, що продовжував височити по-зрадницькі рівно. Чоловік зітхнув. Заніс руку для ще однієї спроби. Хоп! Ліхтарний стовб відхилився в інший бік.

- Звід Єднання! - крикнув той, що стояв внизу.

- Ти теж це бачив? - злякано спитав чоловік на драбині.

- Я ж казав, що та чарка вже зайва! - донеслося знизу.

- А, щоб їй! Ще не зробили ліхтаря, який я не зможу засвітити! -  з цими словами літній ліхтармейстер накинувся на стовба у нескінченних спробах все ж таки засвітити його.

Ліхтарний стовб досить уміло зі знанням справи ухилявся то вліво, то вправо. Інколи навіть вихилявся назад таким чином, що ліхтармейстер не міг до нього дотягтися. А ще пару разів нахабний стовб взагалі закривав скляні дверцята до кабіни. Ліхтармейстер з лайками відкривав ті дверцята, аж поки йому одного разу ворожий стовб не придавив усі пальці разом взяті дверцяткою. Ото крику було! Невже люди в такому поважному віці можуть так голосно кричати?

- Та злазь уже! Давай я спробую! - кричав ліхтармейстер знизу.

Я бачила, як стиснув зуби літній чоловік на драбині, вперше в житті програвши битву засвітлення ліхтарному стовбу. Я бачила, як у нього в очах зараз гордість за сорок років роботи билася з переляком і злістю. Він ще один раз спробував засвітити ліхтаря, але коли той вибив палицю з рук ліхтармейстера і перейшов у наступ, намагаючись скинути діда з драбини, то ліхтармейстер здався і вмить спустився зі спритністю двадцятирічного парубка!

- Що це ще таке? Невже, так багато випив? - бурмотів він собі під ніс. - У мене й раніше таке траплялося. То риби вистрибували з річки порозмовляти зі мною, то птахи полювали на мене, заганяючи під мости. Але щоб ліхтарний стовб надрав мені зад… - чухав потилицю ліхтармейстер.

- Зараз я спробую. - впевнено заявив мій старий знайомий, підіймаючи вже потухлу палицю із землі.

Завзято піднявшись наверх, ще один майстер своєї справи почав вицілювати кабінку ліхтаря. Він довго тримав палку з вогняним кінцем в одному положенні коло плеча, щоб в один влучний момент зробити свою справу. Пауза затяглася. І ось він, останній ривок. Остання спроба. Всі надії тільки на неї.

Вайолет з відкритим ротом спостерігала за дійством. Я ж задоволено усміхалася, встигаючи поглядати ще й навкруги.

Ліхтармейстер, як наче у фіналі самих престижних змагань, встромив палицю куди потрібно. Ліхтар засвітився. Мертва тиша. А потім вже овації від літнього ліхтармейстера внизу.