Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

У підтвердження своїх слів мій друг став на ноги і вивернув усі кишені, демонструючи нам докази своїх слів.

- Сядь. - тихо наказала Вайолет.

- Я не можу нічого тобі дати просто так. Тепер такі часи, що товар увесь не мій. Власного нічого не маю, все належить іншим. Якщо я щось візьму, то мені… - тараторив добре завчені слова мій друг.

- Тс-с-с! - перебила його напівхимерниця.

Повисла тиша. Схов дивився на мене. У погляді читалося тільки одне запитання: “І ти разом з нею?”. Я йому підморгнула. Не знаю, чи втішило це Схова, але, судячи з його вигляду, спокійнішим він не став.

- Я принесла борг. - Вайолет простягла руку над столом, стиснуту в кулак.

Випрямила руку і продовжувала тримати її над столом, чекаючи, доки Схов підставить свою. Мій старий друг налякано дивився на нас, потім озирався по бокам, сковтнув і лише після цього несміливо простяг свою руку. Може, йому не подобався занадто серйозний вираз обличчя Вайолет? Хм. Треба його запам’ятати. Це якийсь варіант більш цивільного і більш людського виразу обличчя під назвою “кам’яне обличчя”. Непогано.

- Вуха моїх ворогів, яких я вистежила за допомогою твоїх грошей. - серйозно промовила Вайолет і розтисла руку.

Схов, тихо скрикнувши, відсмикнув свою. Я продовжувала сконцентровано спостерігати за ним. З руки Вайолет нічого не випало.

Вона дістала іншою рукою невеличкий мішечок і передала Схову, жбурнувши темний важкенький шматок тканини по площині столу. Схов змахнув його однією рукою так, як уміє лише він. А ще характерним поглядом провів навкруги, немов придивлявся, чи ніхто не помітив, що він отримав гроші.

Вайолет встала, я також майже одночасно з нею підвелася. Посміхнулася кутком губ Схову, щоб побачив лише він, і зробила поцілунок губами. Такого переляканого Схова я ще не бачила ніколи в житті. Навіть тоді, коли ми тікали… Кхе-кхе, ніколи не бачила і крапка.

Запитання на язиці у мене крутилося тільки одне — чому це Вайолет такою відвертою стала, що аж свого постачальника тире покупця мені показала? Не могла ж вона мені почати довіряти так скоро аж на скільки? З іншого боку, я принесла її до себе додому. Тіньовик приніс, та то таке. Я познайомила її з моєю сестрою. Хм. Як все складно. Це якась гра чи реальна довіра? Хитрий план чи безхитрісний вчинок? Зрештою, я могла її кинути там, серед ущелини, де вона б неодмінно померла. Або врятуватися лише сама за допомогою Снігу Бажань. Може, вона оцінила мій вчинок? Не знаю. У мене немає відповіді. Я не можу думати за неї. Якщо вона така сама, як я, то відповідь я знаю. Але, що, коли ми зовсім різні? Маємо різні цінності і переконання? Я зітхнула. Чому я так багато задаю собі питань? Чи всі люди увесь час думають про такі речі? Мабуть, коли їх життя висить на волосинці, то так. Ну, це, принаймні, виглядало б логічним.

Не встигли ми вийти із закладу, як до нас підбіг ще більш переляканий Схов:

- Ось, тут дві монетки зайві. Два бронзовичка. Я не брав їх. Тричі перерахував. Ось, заберіть. - він тремтячими руками простягнув пару монет.

- То твої відсотки. За шкідливість роботи. - знову ні тіні посмішки на обличчі напівхимерниці.

Я в її підтримку теж напустила на себе самий серйозний вигляд. Навіть трохи взяла міміки з тієї, яку нещодавно підгледіла у самої Вайолет. Схов сковтнув і так і лишився стояти, коли ми розвернулися і попрямували на вулицю.

- Трохи не вистачало грошей. - знизала плечима Вайолет, а потім уже зовсім іншим тоном із посмішкою на губах додала. - З тебе вийшла б гарна Відьма.

І вона вказівним пальцем покрутила навколо свого обличчя. Звісно! Як же вона могла не побачити майже своє дзеркальне відображення для того серйозного виразу обличчя! Я пізно зрозуміла свою помилку. Ця напівхимерниця в емоціях розумілася не гірше за фіолетову Відьму! Треба завжди мати це на увазі. Більше я не попадуся.

- Може, й ти від мене дечому навчишся. - я показала на гаддаре у себе за спиною.

- Скільки там вчаться на смертьмейстерів? - безнадійним тоном спитала Вайолет.

- Не довше, ніж на Відьом.

Ми трохи пройшли мовчки.

- Знаєш, у мене тепер нові запитання з’явилися. - Вайолет почухала підборіддя. - Може, одразу вина купити?

Я усміхнулася у відповідь. У мене накопичилося теж чимало запитань. Але на її питання я не хотіла давати відповіді.

Ми йшли нічним містом. Люблю мій Ксерон. Люблю його вранці, вдень і вночі. Вночі особливо. Його центральні вулиці світяться, манять і обіцяють незабутню ніч. По ним можна ходити до самого ранку, милуватися архітектурою, вогнями. Слухати музику, що долинає із дорогих закладів, яких на центральних вулицях вдосталь.

- Стій. - сказала Вайолет. - Треба трохи почекати. Мій інформатор затримується.

Я обернулася круг себе, оцінюючи обстановку, вибрану позицію, можливі загрози і ймовірні шляхи відступу. Ну, можна сказати, що мене влаштовувало вибране Вайолет місце.

- Все обдивилася? - усміхнулася напівхимерниця. - Від луксорів будемо забиратися на он ті дахи?

- Ні, там майже рівна стіна, нам буде важко, а луксори за один стрибок залізуть на дах. Будинок новий, дах ймовірно витримає їх. А ось там вузький прохід між домами. - показала я рукою. - А за цими будинками є критий ринок з низькою стелею. Ми встигнемо відірватися від переслідування.

Вайолет пильно подивилася на мене. А, так вона про луксорів просто так запитала? Я спочатку не второпала, і думала, що напівхимерниця ділиться своїми планами на можливу втечу, а вона задала питання для підтримки розмови. Ну, от і порозмовляли.

- Аж страшно від твоєї серйозності. - скривилася і демонстративно здригнулася Вайолет з самим огидливим виразом обличчя. - Сподіваюся, сестра не виросте такою ж занудою.

- Це занудство не раз рятувало мені життя.

- Охоче вірю! - оживилася Вайолет. - Не кожен захоче мати справу з такою… з такою… - вона з тим же виразом показувала пальцем на мене всю. - з тобою, одним словом.