Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Так, подруга! - застрибала на ліжку Міра. - А якщо спитає Марсель чи Селін? - безтурботно продовжувала розважатися сестра.

- А що Марсель? - я зробила вигляд, що не розумію питання.

- Ми з ним домовилися казати правду. Завжди-завжди.

Я зітхнула.

- Тоді скажи йому, що Едей не хотіла б, щоб про неї говорили. Хоч би декілька днів. - втрутилася в нашу розмову Вайолет. - Скажи, що, якби вона могла, то сама відповіла б на питання. Але вона не може.

Занадто складно. Тим паче для дитини. Але я бачила, як Міра щось обмірковує.

- Не обов’язково обманювати, можна ж просто не відповісти. Ухилитися від відповіді. Адже, так? - спитала я сестру. - Ось дивись. Чи справді я тобі куплю пиріг? - я дочекалася уваги дитини. - Ой, яка погода за вікном. - я показала, що стримую посмішку і наче щось справді розглядаю за вікном.

- Е-е-е! - протестувала сестра.

- Та куплю, куплю. - розсміялася я. - А за Марселя ще й тістечко тобі купимо. Іде?

Я простягнула руку і Міра, не задумуючись, потисла її. Угоду укладено. Наскільки можна довіряти малій дитині? Я сподівалася, що можна. А ще я була упевнена, що моя сестра розумна. Вона щось вигадає. Тим паче, я рідко її про щось прошу. І всі мої прохання вона виконує. Думаю, що десь підсвідомо істота розуміла, що для мене то важливо.

Вечір проходив у цікавому знайомстві зі світом ляльки. Ми з Вайолет дізналися чого вона боїться, що їй подобається, як звати її маму, де її друзі, чому вона часто хворіє, чому не любить збирати зелене квадратне каміннячко у синій прозорій воді, коли дме вітер і світить сонце. Ще у ляльки болів животик. І зуб. І чуб. І шия. І нога. І все-все-все. І нам довелося винайти тисячі способів лікування для ляльки. Зрештою, вморена нами і лялькою, дитина заснула. Я взяла її на руки і тримала, поки Вайолет розіслала ліжко для малої. Я вклала сестру, роздягла її, вкрила ковдрою.

Однозначно, що я не хотіла показувати Вайолет свій світ. Була впевнена, що не варто цього робити. Не потрібно підпускати ближче до себе таку небезпечну людину. Зовсім не варто знайомити її з сестрою. Та, як я вже давно зрозуміла, нічого нового для себе Вайолет не дізналася. Напівхимерниця зібрала про мене цілу купу інформації. Знала де я буваю, з ким. Навіть, як звати ту злючу тітку, до якої моя мати водила сестру. Увесь розклад мого життя був їй відомий. Ну, звичайно, за деякими виключеннями.

- Страх-шаблю свою взяла? - запитала Вайолет, заглядаючи мені за спину.

- Хвилюєшся за мене? - усміхнулася я.

- Більше за себе. - хмикнула напівхимерниця.

Я зачинила двері на ключ. Ми пройшли освітленим коридором, спустилися сходами. Я по звичці кинула погляд на заповнений зал, однією рукою затримала Вайолет і пішла попереду, показуючи їй на інший вихід. Не варто зайвий раз потрапляти на очі такій кількості людей.

- Завтра фінальний бій Двох. - знизала плечима напівхимерниця, наче намагалася виправдати сильно захмелілих молодиків і молодиць у Святковому Дусі.

- Ти бачила бої?

- Ні. Фоліан не ходить на них. Його нервує присутність такої кількості Відьом.

Так. Вагома причина. Та чи менше їх у Ямі?

- То куди ми йдемо? - запитала я Вайолет, натягуючи маску повище до самих очей.

Маска, як завжди, змінила форму і розмір, щоб щільно обтягти моє обличчя. Дивно, але дихалося через неї напрочуд легко. Часто я забувала, що ношу її.

- Коли ми вип’ємо вина? - різко запитала напівхимерниця. - У мене до тебе багато запитань.

- Так, куди саме, по твоїм словам ми прямуємо?

- Які питання? - підняла брови Вайолет. - Ну, наприклад, про Сніг Бажань, адже саме так називається та штука з фіолетовим снігом всередині, якою ти задурила голову найсильнішим Відьмам Ксерону? Про твою страх-шаблю. Про твої вміння. Про твою історію.

- Ми йдемо до якогось закладу, до дому, чи у сусіднє місто? Будемо прориватися з боєм?

- Знаєш, я майже нічого не змогла дізнатися про твоє минуле. Мене лякають люди, про яких я нічого не знаю. Ще й коли виявляється, що вони смертьмейстери. - продовжувала говорити Вайолет.

- Впевнена, що вибрала оптимальний маршрут? - продовжувала і я гнути свою лінію. - А ти звернулася часом не до тих луксорів, що на нас сьогодні нападали?

- Ні, до тих я зверталася вчора.

Ми крокували в тиші пару поворотів і десяток ліхтарів. О, знайома вулиця, на якій знаходиться знайомий заклад, в якому частенько буває один мій знайомий.

- Зараз заскочимо на хвильку. Віддам борги. - кинула мені Вайолет.

Але отримавши вбивчий погляд у свій бік від мене, зітхнула, похитавши головою:

- Та не буду я завдавати шкоди тим невігласам.

- Тобі казали, що ти не вмієш брехати?

- Тільки тоді, коли я казала правду.

Ми зупинилися перед сходами того самого закладу, який я добре знала. Вайолет впевнено покрокувала вперед. Я за нею, хоч дуже не хотіла. Але вночі нам краще триматися разом. Зважаючи на всі обставини.

Швидко пройшли залу аж до самого останнього столика, що ніби сховався за стіночкою, наче для того й поставленою.

Ми вдвох просунулися по одну сторону столу і сіли навпроти відвідувача, що тут перебував один. Гадаю, що і посмішки собі на обличчі зробили одинакові. Вайолет схилила голову вліво, а я вправо. Ми виглядали, як пелюстки якоїсь квітки, розставлені в різні боки. Ну, хотілося в це вірити.

Парубок довго витріщав на нас свої просто величезні збільшені в кілька разів очі. Він переводив погляд з мене на Вайолет і навпаки. Кинув швидкий погляд на вихід. О, це ж безнадійно, хлопче, ти ж і сам це знаєш. Знову водить очима з мене на неї. Ми з Вайолет переглянулися. Стало зрозуміло, що ми обидві його добре знаємо.

- В мене більше нічого немає! Ні єдиного бронзовичка! - випалив Схов. - Можеш відрізати мені всі ті частини тіла, що ти обіцяла, виколоти мої очі і згодувати безпритульним собакам, як і казала, але, клянуся Зводом Єднання, не маю в кишенях і однієї монети!