Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

Я сказав Керол, що миттєво заперечив дону Хуану й похвалився, що, оскільки я непідвладний страху, то коли вже мушу триматися в межах однієї доріжки, рушійною силою для мене має бути любов.

Дон Хуан відпарирував: мовляв, коли відчуваєш справжній потяг, страх — єдина вартісна умова для воїна… Потай я обурився на нього за те, що прийняв за його приховану вузькоглядність.

— Колесо здійснило повний оберт, — сказав я Керол, — і поглянь на мене зараз. Можу тобі заприсягтися, що єдине, що дозволяє мені рухатися — це страх утрати нагваля.

Керол не зводила з мене дивного погляду, якого я ніколи раніше в неї не бачив.

— Насмілюся не погодитись, — м’яко сказала вона. — Страх — ніщо, якщо порівняти з любов’ю. Страх змушує шалено тікати, любов спонукає до розумних кроків.

— Що ти кажеш, Керол Тіґґз? Маги тепер закохуються?

Вона не відповіла. Лише лягла поряд зі мною й поклала голову мені на плече. Довгий час ми перебували там, у тому дивному неприязному номері, у цілковитій тиші.

— Я відчуваю те, що відчуваєш ти, — зненацька промовила Керол. — А зараз спробуй відчути те, що відчуваю я. Ти можеш. Але зробімо це в темряві.

Керол потяглася вгору й вимкнула світло над ліжком. Одним махом я сів прямо. Напад страху, мов електричним струмом, пронизав мене. Щойно Керол вимкнула світло, у кімнаті настала ніч. Охоплений величезним хвилюванням, я спитав Керол про це.

— Ти ще не зовсім зібрався, — обнадійливо сказала вона. — Ти пережив поєдинок колосальних масштабів. Таке глибоке занурення в другу увагу зробило тебе трохи поламаним, якщо можна так сказати. Звісно, зараз день, але твої очі не можуть належним чином пристосуватися до тьмяного світла в цій кімнаті.

Більш-менш переконаний, я знову ліг. Керол продовжила говорити, але не слухав. Я відчував простирадла. Вони були справжні. Я провів руками по ліжку. Це було ліжко! Я звісився з нього й погладив долонями холодну плитку підлоги. Встав з ліжка й перевірив усі предмети в кімнаті й у ванній. Усе було цілковито нормальним, ідеально справжнім. Я сказав Керол, що коли вона вимкнула світло, я мав чітке враження, ніби сплю.

— Відпочинь трохи, — сказала вона. — Припини це розслідувальне безглуздя, лягай у ліжко й відпочинь.

Я розсунув фіранки на вікні, що виходило на вулицю. Зовні був день, але щойно я зсунув їх, у кімнаті настала ніч. Керол благала мене повернутися в ліжко. Боялася, що я можу втекти й опинитись на вулиці, як вчинив до того. Вона мала слушність. Я повернувся в ліжко, не помітивши, що мені навіть на мить не спало на думку вказувати на предмети. Так, наче це знання було стерте з моєї пам’яті.

Темрява в готельному номері була дивовижною. Вона приносила мені солодке відчуття миру та гармонії. А також завдавала глибокого жалю, туги за людським теплом, товариством. Я почувався більш ніж спантеличеним. Нічого подібного зі мною ніколи не траплялося. Я ліг у ліжко, намагаючись пригадати, чи була ця туга чимось мені знайомим. Не була. Ті смутки, які я знав, були не за людським товариством. Вони були абстрактні — радше як різновид суму через недосяжність чогось невизначеного.

— Я розвалююся на шматки, — поскаржився я Керол. — От-от почну плакати за людьми.

Я гадав, вона зрозуміє мою заяву як щось кумедне. Хотів, аби це прозвучало як жарт. Але вона нічого не сказала — здавалося, вона погоджувалася зі мною. Керол зітхнула. Перебуваючи в нестабільному стані душі, я миттєво піддався емоціям. Я дивився їй в обличчя у темряві й бурмотів щось, що в мить більшої ясності здалося б мені геть ірраціональним.

— Я просто обожнюю тебе, — казав я.

Така розмова між магами школи дона Хуана була неможливою. Керол Тіггз була жінкою-нагвалем. Між нами двома не було потреби в демонстраціях приязні. Власне, ми навіть не знали, що відчуваємо одне до одного. Дон Хуан навчав нас, що між магами немає ані потреби, ані часу для таких почуттів.

Керол усміхнулася й обійняла мене. І я сповнився такої палкої приязні до неї, що мимоволі розплакався.

— Твоє енергетичне тіло рухається вперед за допомогою світних волокон енергії всесвіту, — прошепотіла вона мені на вухо. — Нас веде дар наміру тієї, що кидає виклик смерті.

Я мав достатньо енергії, аби розуміти, що вона каже. Я навіть спитав її про те, чи розуміє вона сама, що це все означає. Вона цитькнула на мене й прошепотіла на вухо:

— Розумію: та, що кидає виклик смерті, обдарувала тебе крилами наміру. І завдяки їм ми з тобою бачимо сон про самих себе в іншому часі. У часі, який ще не настав.

Я відштовхнув її та сів. Те, як Керол озвучувала складні думки магів, непокоїло мене. Їй не властиво було сприймати концептуальне мислення серйозно. Ми завжди жартували між собою, що розуму філософа вона не має.

— Що це з тобою? — спитав я. — Ти для мене якась нова модифікація Керол, чаклунка-філософ. Ти говориш, як дон Хуан.

— Ще ні, — розсміялася вона. — Але незабаром. Це скоро станеться, і коли нарешті станеться, бути чаклункою-філософом виявиться для мене найлегшим за все на світі. Ось побачиш. І ніхто не зможе цього пояснити, тому що це просто трапиться.

Тривожний дзвіночок продзвенів у мене в голові.

— Ти не Керол! — скрикнув я. — Ти та, що кидає виклик смерті, замаскована під Керол. Я так і знав.

Керол розсміялась, анітрохи не збентежена моїм звинуваченням.

— Не кажи дурниць, — сказала вона. — Ти пропустиш урок. Я знала, що рано чи пізно твоя поблажливість візьме гору над тобою. Повір мені, я Керол. Але ми робимо те, чого ніколи не робили: спрямовуємо себе в другій увазі, як діяли колись маги прадавніх часів.

Мене це не переконало, але я більше не мав сил продовжувати суперечку, адже щось схоже на величезні коловороти мого сновидіння почало затягувати мене. Я слабко чув, як голос Керол каже мені на вухо:

— Ми бачимо себе вві сні. Побач мене у своєму намірі. Спрямуй мене вперед! Спрямуй мене вперед!

З величезним зусиллям я виголосив свою найглибшу думку.

— Лишися тут зі мною назавжди, — промовив я з повільністю несправного магнітофона. Вона щось незрозуміло сказала у відповідь. Я хотів був розсміятися з власного голосу, аж тут коловорот поглинув мене.

Коли я прокинувся, я був сам у готельній кімнаті й гадки не мав, як довго проспав. Я почувався надзвичайно розчарованим, коли не знайшов Керол поряд із собою. Квапливо вдягнувся й спустився у вестибюль пошукати її.