Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

в минуле, то краще вдається йому відтворити його. Одним з головних імпульсів до письма є прагнення, притаманне кожній людині, прагнення ще раз повернути до життя те, що було викинуто, вилучено, те, що відмерло. Як казав Зебальд, письмо для нього — це «можливість створити маленькі лагуни, відокремлені від часу».

Фактично для Зебальда література є способом збереження минулого. Але навіть у буденному житті Зебальд почувався людиною минулого і емоційно жив радше минулим, ніж сьогоденням. Минуле було для нього самоцінністю, і Зебальдова меланхолія походила також від усвідомлення того, що в сьогоднішньому світі минуле та історична свідомість вартують дедалі менше. Адже для сьогоднішнього ринкового світу минуле може бути цікавим хіба у вигляді антикваріату. Зебальд бачить руйнацію старого, занепад давніх замків, перебудову вулиць, знесення старих кварталів, перепланування міст. Для нього це було симптомом байдужого ставлення до історичної пам’яті, що характерне для сьогоднішнього дня, попри всі офіціозні спроби меморіалізувати минуле.

Хворі міста

Браком емпатії та байдужістю до минулого позначені для Зебальда сучасні міста, зокрема те, як вони зростають і змінюються. В одній із розмов Аустерліц згадує, що в Лондоні під час реконструкції автомобільної стоянки викопали близько чотирьохсот кістяків, а знайомий археолог розповідав йому, що в кожному кубометрі ґрунту там знаходили останки не менше восьми людей. Врешті, кожне велике місто росте на купі кісток його колишніх жителів. Аустерліц розмірковує також і про їхню долю, зокрема про пацієнтів божевільні Бедлам, про їхні біль і страждання, які протягом століть накопичувалися на місці теперішнього вокзалу на Ліверпуль-стрит. Йому здається, що цей біль не міг зникнути безслідно, що він залишився десь поряд, варто лише прислухатися до легкого холодного вітерцю, який несподівано зривається коридором підземного переходу і від якого раптом стає трохи млосно. Проте всі ці невидимі порухи більшість людей не помічає.

Так само майже ніхто не знає й не цікавиться тим, що на місці сучасної Національної бібліотеки Франції раніше були склади конфіскованого майна сорока тисяч паризьких євреїв, знищених у нацистських концтаборах. Та й сама нова бібліотека, здається, побудована не для читачів, а насамперед як монумент на честь «президента-фараона», адже відвідувачі почуваються в ній спантеличеними і приниженими вже через самі архітектурні особливості будівлі. Непривітність та відчуженість нової бібліотеки для Аустерліца є ще однією ознакою втрати інтересу до минулого, втрати історичної пам’яті. В розмові з Аустерліцом бібліотекар Лемуан висловлює думку, що послаблення здатності сучасних людей щось запам’ятовувати пропорційне розвитку інформаційних технологій. Ця думка, безперечно, пов’язана з настороженим ставленням до комп’ютеризації самого Зебальда, який, наприклад, вперто не погоджувався на встановлення персонального комп’ютера в його університетському кабінеті. Послаблення пам’яті та втрата здатності до запам’ятовування великих масивів інформації здається Зебальду характерною ознакою сьогоднішньої доби.

Устами бібліотекаря Лемуана Зебальд висловлює міркування про те, що всі технологічні інновації лише позірно видаються великим поступом, йому здається, що за ними проглядає майбутній колапс.

Враження від панорами Парижа, що розкривається з вісімнадцятого поверху бібліотеки, також змальовані в песимістичних тонах: «…плоть міста вражена невідомою підземною хворобою, яка розростається все далі й далі». Париж постає в очах Аустерліца своєрідною пухлиною, блідим вапняковим утворенням, якоюсь зароговілою тканиною, яка вкриває земну поверхню. Цікаво, що подібним чином Зебальд характеризує і Лондон, наводячи в романі цитату зі свого улюбленого поета Стівена Вотса: «Лондон, що, як лишайник, розповзається м’якою глиною нерівним колом без мети».

Тож видається цілком логічним, що в новій бібліотеці Аустерліц не знаходить жодної інформації про перебування свого батька в Парижі. Врешті відмовившись від бібліотечних пошуків, він знову звертається до того минулого, яке здається йому справді надійним прихистком, до свого улюбленого XIX століття, і береться за читання ще не відомих йому романів Бальзака, пам’ятаючи про п’ятдесят п’ять кармазинових томів, що стояли в книжковій шафі його батьків.

Рідна мова

Звернення Зебальда до минулого пов’язане з бажанням повернути втрачене. У випадку Аустерліца втрата минулого означає для нього втрату дитинства, втрату батьків, а також втрату рідної мови. В романі рідна мова дитини, відправленої на чужину, нагадує якусь бідолашну тваринку, замкнену в підвалі, про яку всі забули і яка повільно вмирає від виснаження: «А ще мені здається, ніби я навіть пам’ятаю щось про те, як вмирала моя рідна мова, про те, як із кожним місяцем її шемрання ставало дедалі тихішим, і я думаю, що вона принаймні якийсь час ще була в мені, ніби якесь шкрябання чи стукіт когось, посадженого під замок, який завжди, коли на нього звертають увагу, зачаюється і мовчить».

Так само характерний тут і епізод ейфоричного пригадування слів чеської мови, які промовляє до нього Вера: «Мені хотілося заплющити очі й довго-предовго слухати ті багатоскладові слова, що поквапно злітали з її вуст». Або те особливе зачудування словом «вивірка» чи підписом на звороті єдиної дитячої фотографії головного героя: «Jacquot Austerliz, paže růžové královny; Жако Аустерліц, паж королеви троянд».

Звісно, в усіх цих епізодах звучить досвід самого автора, який понад 30 років прожив за кордоном і скрізь вважав себе гостем. Гостем він був у знайомій, звичній, але нерідній Англії, так само гостем сприймали його в Німеччині.

Та й мова Зебальда багато кому здавалася дивною, нетиповою, надто книжною, «німецькою мовою старих майстрів». Хоча самого Зебальда аж ніяк не тішив такий комплімент. Свою особливу німецьку мову він пояснював тим, що виріс не в центральній Німеччині, а на периферії, в горах, де розмовляли алеманським діалектом, близьким до швейцарського, тобто малозрозумілим для тих, хто послуговувався виключно літературною німецькою. Сам літературний варіант Зебальд спершу сприймав як іноземний і вивчив його лише в школі. Та навіть вступаючи до університету, Зебальд почувався селюком, йому здавалося, що він повноцінно не володіє літературною мовою. А щойно він почав по-справжньому її опановувати, як опинився в англомовному середовищі. Можливо, якраз перебування на чужині та контакт із німецькою переважно через книжки пояснює певне зачудування й смакування рідною мовою, що виявляється в особливому доборі лексики та синтаксичних конструкцій.

Зрештою, вишуканість мови ніколи не була для Зебальда самоціллю. Радше навпаки, йому було важливо зберігати певну вербальну нейтральність, навіть відстороненість. Строгими розгорнутими гіпотактичними фразами в манері «перископічного письма» Томаса Бернгарда він, використовуючи ефект контрасту, намагався передати гостру емоцію — насамперед емоцію болю та ностальгії. Зебальд вважав, що однією з основних проблем літературного тексту є