Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

Біля райвідділу екіпаж зустрів невисокий чоловік з мініатюрним шкіряним кейсом та в дорогих окулярах із позолоченою оправою. Він дочекався, поки Євгена виведуть з автомобіля, після чого поквапився до поліцейських, дістаючи щось із кишені.

-Руки! – вигукнув в бік перехожого Лісовий.

-Спокійно! Мене звати Д'яченко Микола Олександрович, я адвокат пана Остапенка й вимагаю дозволити мені супроводжувати свого підзахисного, – громадянин флегматично дістав посвідчення, що підтверджує його належність до адвокатської контори.

Слідчих не могла не здивувати оперативність, з якою правозахисник дістався до РУВС. Вочевидь Євген Євгенович, здогадуючись, що йому не уникнути затримання, заздалегідь зателефонував до адвоката, тому той вже, скоріш за все, вибудував стратегію захисту для свого клієнта. В кабінеті слідчої адвоката ознайомили з постановою про арешт пана Остапенка як підозрюваного у вбивстві Вербицького. Сергію Івановичу довелось довго вмовляти прокурора та слідчого суддю підписати санкцію на затримання бізнесмена. Оскільки докази, що свідчать про причетність Євгена до вбивства, практично відсутні, майор мотивував свій запит тим, що підозрюваний може втекти й сховатись від слідства, тому його потрібно якнайшвидше затримати. Весь цей захід керівник відділу здійснив суто під власну відповідальність, тому дуже сподівався, що підлеглі його не підведуть.

-Тобто, ви стверджуєте, що мій підзахисний вбив свого компаньйона з метою захоплення керівництва над бізнесом? – знявши окуляри, поглянув крихітними чорними оченятами на слідчих адвокат.

-Насправді про справжні мотиви злочину нам невідомо, але ми знаємо, що перед вбивством Вербицького вони з підозрюваним постійно конфліктували.

-От як? І через що відбувались сварки? – скептично, майже насміхаючись, розпитував Д'яченко.

-Це ми й намагались дізнатись від Євгена, однак його прийом був, м’яко кажучи, не гостинним, – не без частки властивої йому сатири зазначив Михайло.

-По-перше: доводжу до вашого відома, що 63-тя стаття Конституції надає йому право не свідчити проти себе. Про що ви також мали повідомити йому під час затримання. Ви це зробили? – правозахисник спробував натиснути на поліцейських.

-Послухайте, на сьогодні ми працюємо над пошуком вбивці людини, – твердим тоном наголосила Кіра. – З цією метою ми опитуємо всіх, хто може щось про це знати. І якби вашому підзахисному не було чого приховувати – він би, напевно, поквапився нам допомогти, адже сталось вбивство його компаньйона. Однак, його поведінка жодним чином не свідчить про те, що він зацікавлений у встановленні справедливості.

-Ну, можливо, він не бажає, щоб вбивцю Вербицького знайшли, – розтікся думкою по дереву захисник. – Адже покійний, як відомо, був далеко не святим, і я, не лише як адвокат громадянина Остапенка, але й як юрист, що вже багато років надає консультації для ТОВ Імпорт-Буд, також не можу позитивно відгукнутись про Володимира Юрійовича. То що ж з того? Мене ви теж будете підозрювати у вбивстві?

-Ви, пане Д'яченко, не стали власником компанії після смерті її директора. І в конфліктах із вбитим вас не помічали, – вичерпно відповіла Михайлова.

Микола Олександрович усміхнувся, від чого його й без того пухкі щоки стали ще круглішими.

-Справа в тому, що перехід контролю над фірмою до Євгена Євгеновича поки що під великим знаком питання, – Микола склав дужки окулярів та помістив їх до футляра.

-Про що ви? В якому сенсі? – здивування було помітно у всіх присутніх в кабінеті, зокрема й у Остапенка.

-Розумієте, в чому тут справа? – адвокат вирішив не зволікати з розповіддю. – Коли Євген зателефонував до мене три години тому та повідомив про смерть Вербицького, а також про те, що поліція, судячи з усього, підозрює його у вбивстві, я зателефонував нотаріусу, до якого регулярно зверталась компанія Імпорт-Буд і, зокрема, окремі її співробітники. Адже незважаючи на те, що ви підозрюєте мого підзахисного у вбивстві, в будь-якому випадку мені доведеться владнати справи з передачею права власності, оскільки я представляю інтереси Євгена Євгеновича вже багато років.

-А перед цим ви не знали про смерть Володимира Юрійовича? – перервав розповідь Д'яченка Лісовий.

-Ні, юначе. Я протягом вихідних був відсутній в місті та повернувся лише сьогодні під вечір, і відразу отримав дзвінок із сумною… Вибачте, з двома сумними новинами: смерть директора компанії та звинувачення мого підзахисного у вбивстві.

-Перепрошую. Продовжуйте, будь ласка, – вибачився офіцер.

-Так ось. Зателефонувавши нотаріусу щоб проконсультуватись з приводу того, що ж далі робити з фірмою, бо великий бізнес не пробачає зволікань, я дізнався, що близько тижня тому покійний Вербицький навідувався до нього, щоб переписати свою компанію на дружину.

-На дружину? – здивувалась Кіра.

Вираз обличчя Остапенка змінився в бік роздратованості. Погляд скляних очей був спрямований в нікуди, а пальці рук, закутих в кайданки, стискались в кулаки.

-Тобто, наш підозрюваний у випадку смерті Володимира Юрійовича залишається ні з чим?

-Не зовсім так. За ним залишаються функції управління компанією, фінансовим та товарним обігом, але вирішальне слово в керівництві тепер залишається за пані Альоною Вербицькою.

-Тобто, Євген все ж може керувати компанією, але не володіти нею, – підвела підсумок Михайлова.

-Поки що так, – узагальнив адвокат.

-Поки що? – не зовсім зрозуміла цього вислову Кіра.

-Мій підзахисний, як і раніше, вважається правонаступником фірми. Але раніше йому, щоб заволодіти компанією, потрібно було дочекатись смерті Вербицького, а тепер...

-А тепер його дружини, – дещо грубо зробив висновок Лісовий, на що Микола Олександрович лише засміявся.

Всі присутні в приміщенні про щось замислились. Кіра сіла за стіл і почала масувати скроні. Вона завжди так робить, коли відчуває, що наближається мігрень. Лісовий, глибоко зітхнувши, розумів, що попереду чекає купа паперової роботи, яка, скоріш за все, звалиться на нього, а адвокат вибудовував в голові стратегію, як зробити таким чином, щоб його підзахисний вже сьогодні спав у власному ліжку.