Джон Віндем - День триффідів

інших людей, позаяк триффіди були моєю професією, а фірма, де я працював, мала дуже тісний, якщо не прямий стосунок до їхньої появи на публіці. І все ж їхнє походження так і залишається незрозумілим. На мою думку, якщо її варто брати до уваги, вони стали наслідком серії геніальних біологічних утручань, причому, ймовірніше за все, випадкових. Де б вони не виникли, але в регіоні, звідки вони родом, вони повинні були мати добре описаних предків. Зрештою, хай там як, але ті, хто мав би краще знати про такі речі, не оприлюднили жодних авторитетних заяв. Причини цього, звичайно ж, слід шукати в тодішніх політичних реаліях.

Світ, у якому ми тоді жили, був просторим, і більшість цих обширів можна було подолати практично без проблем. Його з’єднували дороги, залізниці та судноплавні шляхи, що дозволяли людині безпечно і комфортно пересуватися на відстані у тисячі миль. А якщо ми хотіли подорожувати ще швидше, і могли собі це дозволити, то сідали на літак. У ті часи не було потреби користуватися зброєю чи іншими запобіжними заходами. Ви могли відправитися, куди забажаєте, і нічого вам би не перешкодило, крім багатьох формальностей та правил. Такий приручений світ зараз здається утопією. І все ж така ситуація була на території, що займала п’ять шостих земної кулі, хоча одна шоста мала знову ж таки дещо інший вигляд.

Молодим людям, які ніколи цього не знали, мабуть, важко уявити такий світ. Можливо, цей час навіть схожий на «золоту добу», хоча люди, які тоді жили, так не вважали. Або, можливо, вони подумають, що впорядкована та майже повністю оброблена Земля — це щось нудне. Але це не так. Тогочасний світ був захопливим місцем — принаймні для біолога. Щороку ми відсували межу, за якою не можуть рости їстівні рослини, усе далі на північ. Нові поля швидко давали врожаї у місцях, де історично була тундра або безплідна земля. Кожного сезону частини колишніх та нових пустель освоювали та засівали травою або їстівними рослинами. Тоді їжа була нашою найактуальнішою проблемою, і на прогрес у схемах регенерації та просування кордону землеробства звертали стільки ж уваги, скільки попереднє покоління звертало на ситуацію на фронтах.

Такий поворот уваги від меча до орала був, без сумніву, суспільним покращенням, але разом з тим було б помилкою твердити, що це свідчило про зміну людської моралі. Мораль залишалася такою ж, як і раніше: 95 відсотків прагнули жити в мирі, а інші 5 відсотків старанно прораховували свої шанси, думаючи, чи варто ризикувати, починаючи якийсь конфлікт. Власне, затишшя і тривало насамперед через те, що великих шансів на успіх ні в кого не було. Тим часом на землі щороку з’являлося 25 мільйонів нових ротів і проблема з продовольством загострювалася все більше. Після років неефективної пропаганди кілька жахливих неврожаїв змусили людство усвідомити її актуальність.

Чинником, який змусив войовничі 5 відсотків припинити розпалювати ворожнечу, були супутники. Постійні дослідження в галузі ракетної техніки нарешті досягли однієї з її цілей. У космос запустили ракету, що залишилася активною. Ми навчилися запускати ракети, які могли рухатися земною орбітою. Вони могли крутитися, наче крихітний місяць, неактивні й нешкідливі, але достатньо було натиснути на кнопку, щоб вони спрацювали із руйнівним ефектом. Тривога громадськості після того, як перша держава оголосила про успішний запуск супутникової зброї на орбіту, зросла ще більше відтоді, як інші стали робити це без оголошень, хоча про їхні успіхи в цій галузі було відомо. Було дуже неприємно усвідомлювати, що над твоєю головою тихо кружляє невідома кількість небезпечної зброї, кружляє і кружляє, аж доки хтось не натисне на кнопку — і нічого з цим не вдієш. Утім, життя тривало, і на таку новацію перестали звертати увагу. Люди змушені були звикнути до цієї думки. Час від часу спалахували панічні протести, коли виявлялося, що, крім супутників з ядерними боєголовками, є ще й інші — зі збудниками хвороб рослин та худоби, радіоактивним пилом, вірусами та інфекціями не лише знайомих видів, а й щойно винайдених у лабораторіях. І все це кружляло на орбіті. Важко сказати, чи й справді там була така ненадійна зброя, здатна призвести до незворотних результатів. Але межі божевілля визначити неможливо — особливо якщо назирці за цим божевіллям іде страх. Хвороботворний організм, достатньо нестабільний, щоб стати нешкідливим протягом кількох днів (а хто сказав, що таких не можна виростити?), може бути використаний зі стратегічною метою, якщо скинути його у відповідних місцях.

Принаймні уряд Сполучених Штатів сприйняв цей натяк досить серйозно і категорично заперечив, що контролював будь-які супутники, призначені для ведення біологічної війни безпосередньо проти людей. Одна або дві малі держави, які ніхто й не підозрював у володінні супутниками, поквапилися зробити подібні заяви. Інші, зокрема впливові держави, промовчали. Побачивши таку загрозливу мовчанку, громадськість стала вимагати відповіді на таке питання: чому Сполучені Штати знехтували підготовкою до такої форми війни, в той час як інші до неї готові, і що означає слово «безпосередньо»? Після цього всі сторони з мовчазної згоди відмовилися від будь-яких заяв про спростування чи підтвердження наявності супутників, і спрямували активні зусилля на те, щоб привернути увагу громадськості до не менш важливої, але менш гострої продовольчої проблеми.

Закони попиту й пропозиції мали б полегшити організацію продовольчих монополій, але світ у цілому почав ставитися вороже до офіційних монополістів. Однак система пов’язаних компаній працювала доволі ефективно без усіляких Статей Федерації. Широка публіка мало що чула про невеличкі труднощі всередині такої схеми, які час від часу доводилося розплутувати. Навряд чи хтось взагалі чув про, наприклад, Умберто Христофоро Паланґеса. Я сам дізнався про нього лише через багато років після того, як почав працювати.

Умберто був латиноамериканцем мішаного походження, звідкись з Південної Америки. Перша його поява на сцені як гайкового ключа, що розкрутив налагоджений механізм виробництва харчових жирів, сталася тоді, коли він зайшов до офісу «Арктично-Європейської рибно-жирової компанії» і витяг пляшку блідо-рожевої олії, якою сподівався їх зацікавити.

У компанії поставилися до цього без запалу. Торгівля вже була добре налагоджена. Проте пізніше вони все-таки знайшли час, аби проаналізувати той зразок, що він їм залишив.

Перше, що вони виявили, — це те, що в пляшці точно не риб’ячий жир. Олія була рослинною, хоча й невідомого походження. Другим відкриттям стало те, що її характеристики залишали позаду найкращі риб’ячі жири — порівняно з нею вони здавалися жировими наповнювачами. Стривожені фахівці відправили залишки зразка для інтенсивного вивчення, і почали наводити довідки, чи не звертався містер Паланґес