Джон Віндем - День триффідів

Він був настільки правий, що я навіть не став коментувати. Трохи подумавши, він оголосив:

— Я повинен напитися. Повинен напитися у свинячий хвостик, — він нахилився ближче. — Ви це розумієте? Я сліпий. От прокляття, я сліпий, мов кажан. Усі сліпі, мов кажани. За винятком вас. От чому ви не осліпли, мов кажан?

— Не знаю, — відповів я.

— Це все клята комета, к… Он, трясця, що вона накоїла. Зелений феєрверк — а тепер усі сліпі, мов кажани. А ви б-бачили цей зелений ф-феєрверк?

— Ні, — зізнався я.

— Он як. Так і є. Ви не бачили цього — і ви не сліпий. А всі, хто бачили, — він махнув рукою, — всі сліпі, мов кажани. Я ж кажу, це кляті комети.

Я налив собі третю склянку бренді, питаючи себе, чи не каже він правду.

— Усі сліпі? — повторив я.

— Так, трясця. Усі. Можлив-во, всі на світі, крім в-вас, — додав він, ніби це занадто пізно спало йому на думку.

— Звідки ви знаєте? — спитав я.

— Ц-це просто. Послухайте, — сказав він.

Ми стали поруч, спираючись на шинквас загидженого паба, і прислухалися. Знадвору нічого не було чути, лише шурхіт брудних газет, які вітер гнав порожніми вулицями. Такої тиші в цих місцях не було з тисячу років або й більше.

— Розумієте, про що я кажу? Ц-це ж очевидно, — сказав чоловік.

— Так, — повільно сказав я. — Розумію.

Я вирішив піти далі, та не знав куди. Але я мусив дізнатися більше про те, що відбувається.

— Ви власник? — спитав я його.

— Х-х-хто я? — наїжачився він.

— Просто я маю комусь заплатити за ці три подвійні бренді.

— А, забудьте.

— Але ж послухайте…

— Забудьте, кажу. З-знаєте чому? Н-навіщо небіжчикові гроші? А в такому лайні, як зараз, я і є небіжчиком. Просто трохи більш п’яним.

Він мав досить міцний вигляд як на свій вік, і я сказав йому про це.

— І що ж гарного в тому, щоб жити сліпим, мов кажан? — агресивно спитав він. — Це лайно, от що сказала моя дружина. І вона мала рацію: навіть у неї виявилося більше сміливості, ніж у мене. Коли вона зрозуміла, що діти теж сліпі, то що вона зробила? Поклала їх разом з собою на ліжко й увімкнула газ. Ось що вона зробила. А в мене духу забракло їх не кинути. У неї, моєї дружини, було більше мужності, ніж у мене. Але я скоро до них приєднаюся. Скоро я їх підтримаю — коли достатньо вип’ю.

Що тут можна було сказати? Що б я не сказав, це лише зіпсувало б йому настрій. Врешті-решт він навпомацки рушив до сходів і зник нагорі з пляшкою в руці. Я не намагався зупинити його або піти слідом. Я просто подивився йому вслід. Потім я допив бренді і вийшов на тиху вулицю.

2 Поява триффідів

Це розповідь про моє особисте життя. У ній ідеться про багато речей, які зникли назавжди, але я не можу розповісти про них, не використовуючи слів, якими ми називали ці зниклі речі, тому мені доведеться їх вживати. Але навіть для того, щоб ви могли зрозуміти той час, коли відбувалися ці події, мені доведеться повернутися набагато раніше від того моменту, де я почав.

Коли я був дитиною, ми — батько, мати і я — жили в південному передмісті Лондона. У нас був маленький будинок, який мій батько утримував, сумлінно виконуючи свої обов’язки у податковому управлінні, і садок, де він працював ще старанніше влітку. Ми мало чим відрізнялися від десяти чи дванадцяти мільйонів людей, які жили тоді в Лондоні та околицях.

Мій батько був одним із тих людей, які вміють з блискавичною швидкістю підрахувати цілу колонку чисел — навіть маючи на увазі безглузду монетну систему, яку використовували в ті часи, тож для нього було цілком природно вирішити, що я стану бухгалтером. У підсумку моя нездатність здобути однакову суму тих самих доданків стала для нього і загадкою, і розчаруванням. Саме так — і загадкою, і розчаруванням. І кожен із численних учителів, які намагалися втовкмачити мені, що в математиці відповіді отримують лише за допомогою логіки, а не якогось езотеричного натхнення, змушені були махнути на мене рукою, переконавшись, що я не маю здібностей до обчислень. Мій батько читав мої шкільні табелі з похмурим обличчям, хоча з інших предметів я навряд чи заслуговував на таке ставлення. Думаю, що він керувався такою логікою: немає здібностей до обчислень = немає уявлення про фінанси = немає грошей.

— І гадки не маю, що ми будемо з тобою робити, — казав він. — Чим ти хочеш займатися?

І до тринадцяти або чотирнадцяти років я хитав головою, з сумом усвідомлюючи свою неповноцінність, і зізнавався, що не знаю.

І тоді вже хитав головою мій батько.

Для нього світ ділився на адміністративних працівників, які заробляють власним розумом, і тих, хто до них не належить, а отже, працює у бруді. Не знаю, як він примудрився зберегти ці уявлення, що застаріли ще за століття до нього, але моє раннє дитинство було такою мірою просочене ними, що лише пізніше я усвідомив: кепські математичні здібності не конче віщують мені долю двірника або посудомийки. Мені не спадало на думку, що предмет, який дуже цікавив мене, може допомогти мені зробити кар’єру — а мій батько навіть не помічав, або якщо й помічав, то не звертав уваги на те, що я завжди мав добрі оцінки з біології.

Фактично, поява триффідів вирішила нашу дилему. Насправді вони зробили для мене набагато більше. Вони забезпечили мене роботою і дали можливість непогано заробляти. Але було й кілька випадків, коли вони мало не забрали в мене життя. З іншого боку, саме вони мені його й зберегли, адже укус триффіда вклав мене на лікарняне ліжко під час цієї катастрофічної події з «уламками комети».

У книжках викладено доволі багато незграбних гіпотез про раптову появу триффідів. Більшість з них — нісенітниця. Звичайно, вони не з’явилися спонтанно, як у це вірило багато простодушних людей. Не були вони й прикладом Божої кари — провісниками лиха, що настане, якщо світ не зміниться і не поводитиметься пристойно. Цю теорію теж підтримує багато людей. Не потрапило їхнє насіння і з космосу — як зразок жахливих форм життя, які є на планетах із менш сприятливими умовами — принаймні я радий, що цього не сталося.

Я знав про це більше за