Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

політичні прикмети та сходила на культурний шлях й постепенно обертала національно-політичний рух в культурну течію, або в літературний напрямок. В вісімдесятих роках цей процес було завершено»[39].

Але кінець цього процесу означав початок іншого. Саме у 80-х — на початку 90-х рр. у молодіжному середовищі розгорнувся інтенсивний пошук нових ідей і організаційних форм, покликаних вивести національний рух з глухого кута, у який його завело аполітичне українофільство. Свою альтернативу запропонували радикальні «драгомановські гуртки». Але вони виявилися неспроможними задовольнити національні запити української молоді. Говорячи сучасною науковою мовою, «драгомановці» не зуміли створити синтез національної і соціальної парадигм і акцентували увагу, головним чином, на соціальних проблемах, які пропонували вирішувати у загальноросійському революційному річищі. Це не могло захопити національно зорієнтовану українську молодь, яка продовжувала перебувати на розпутті і, шукаючи свій ідеал, поступово віддалялася від традиційного українофільства. Саме у цей переломний час з’явився у Києві молодий Микола Міхновський.

Збереглося декілька екзаменаційних відомостей різних курсів юридичного факультету, які дають змогу заглянути за лаштунки академічного життя Міхновського. Зокрема, 11 травня 1892 р. студент першого курсу Микола Міхновський здав екзамен з «історії і загальної частини системи римського права» викладачу Р. Соколовському і одержав «чотири». На 19 травня було призначено екзамен з «юридичної енциклопедії права», на який Микола не з’явився. Цей екзамен він здавав наступного дня, 20 травня, з іншою групою і одержав «добре». Екзаменували першокурсника ординарні професори Д. Піхно і О. Ейхельман[40].

З професором Дмитром Піхном, прихильником економічних теорій англійської класичної школи, теоретиком ринкової конкуренції й капіталістичної раціоналізації, а разом з тим — реакційним монархістом, редактором «Киевлянина» і запеклим противником українського руху студенту М. Міхнов-ському довелося зустрітися на екзамені з курсу «політичної економії і статистики» ще й наступного року. На цей раз успіх був скромніший: комісія у складі професорів Д. Піхна, М. Цитовича і М. Яснопольського виставила йому «трійку»[41].

Щоб завершити питання про академічні успіхи М. Махновського, наведемо ще декілька результатів екзаменів: з «історії філософії права» — «добре», «історії російського права» — «відмінно», «державного права» — «відмінно»[42]. Ці результати свідчать, що Микола Міхновський не був відмінником: він навчався так, як навчалася більшість його однокурсників.

Все ж фундаментальна освіта, яку він одержав, навчаючись на юридичному факультеті, безперечно, справила значний вплив на формування світогляду М. Міхновського. У написаних ним пізніше текстах відчувається рука професійного правника, зокрема ґрунтовного спеціаліста з державного права, який до того ж чудово обізнаний з історією України, всесвітньою історією і добре володіє пером.

Але від більшості студентів університету Микола відрізнявся не лише цим. Заряджений ще з гімназичних років на активну діяльність, він не міг обмежитися академічними заняттями і залишитися осторонь громадсько-політичного життя. У Києві, де суспільний тонус був особливо високий, першокурсник міг стати членом студентської громади і включитися в культурницьку роботу, яку вела молодь під проводом українофілів старшого покоління. Існував і інший шлях — робота в «драгомановських» та соціалістичних гуртках, вплив яких швидко посилювався за рахунок українофільських. Микола не вагався: усім своїм попереднім життям він був підготовлений до вибору на користь національної ідеї. Він став членом української студентської громади.

Про київську молодіжну громаду початку 90-х рр. писала у своїх спогадах Людмила Старицька-Черняхівська. «З осені 1891 чи 1892 ми вже склали великий гурток»[43], — зазначала вона. Серед членів громади (гуртка) називаються Микола Міхновський, Євген Тимченко, Віталій Боровик, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко та інші відомі у майбутньому діячі українського визвольного руху. Мабуть, було це у 1892 р., адже точно відомо, що Віталій Боровик переїхав до Києва саме цього року[44].

Безпосередньо у напівпідпільне коло українофілів Міхновського міг ввести його старший брат Гаврило, який в цей час перебував у Києві і все ще справляв значний вплив на Миколу.

Микола досить швидко зорієнтувався в новому середовищі. Спочатку своїм національним темпераментом і гостротою суджень велике враження на нього справив Олександр Кониський. Про це, зокрема, писав Сергій Ше-мет, старший брат якого Володимир зі студентських років був одним з найближчих друзів Миколи Міхновського: «Він користувався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв вихованню молоді»[45].

Про близькі стосунки студентського гуртка з О. Кониським і В. Антоновичем свідчать також інші мемуаристи. Зокрема, Л. Старицька-Черняхівська писала, що «на наші зібрання приходили щоразу О. Я. Кониський, О. П. Косач (Олена Пчілка), М. В. Лисенко, мій батько М. П. Старицький, Т Р. Рильський, В. Б. Антонович, В. П. Науменко, І. С. Левицький, і М. В. Ковалевський»[46]. Їхній вплив на молодь тоді був величезний: «До старих громадян ми ставилися з побожністю, що межувала з набожністю»[47].

Але поважні і авторитетні вчителі так і не стали духовним орієнтиром Миколи Міхновського, як і багатьох його ровесників. Молодий Міхновський не сприйняв їхнє помірковане й аполітичне українофільство. «Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом...»[48], — таким було кредо О. Кониського, яке відбивало панівні тоді серед старшого покоління українофілів настрої. Микола Міх-новський з такою позицією вже не погоджувався. Він прагнув йти далі: його все більше приваблювала активна політична діяльність.

У Миколи Міхновського було немало однодумців у Києві та інших містах України. На початку 90-х років починається процес їх самоорганізації. Влітку 1891 р. поза столицею, у Харкові, де вплив українофілів старшого покоління відчувався менше, з’являється молодіжна організація, названа на честь Кобзаря «Братством тарасівців». Її організаторами були студенти харківських вищих навчальних закладів М. Базькевич, М. Байздренко, І. Липа та дрібний урядовець В. Боровик, які під керівництвом старогромадівця Олександра Русова проводили статистичні роботи на Полтавщині.

Про «Братство тарасівців» у літературі останніх років писалося немало. Серед цих публікацій вирізняється стаття С. Наумова[49]. Написана вона переважно на мемуарних джерелах і свідченнях учасників та сучасників подій. У цьому плані стаття не відрізняється від публікацій з цього питання інших авторів. Але С. Наумов дає свою версію подій, яка істотно відрізняється від точки зору багатьох мемуаристів. До змісту цієї статті ми ще повернемося не один раз — у даному разі для нас важливо те, що наведені в ній матеріали дають змогу уточнити деякі важливі віхи біографії Миколи Міхновського.

Зокрема, вони свідчать, що створення «Братства тарасівців»