Володимир Худенко - Дим

про той час він мало що розказував. Один раз мовбито обмовився про Охтирський гусарський полк її імператорської високості княгині якоїсь там – чогось усім та його обмовка запам’яталась. Але мабуть що служив у кінноті, бо коней любив, ставився до них із великою ніжністю і багато про них знав. А одного разу так і геть проговорився – онук, Ірин батько себто, хлопчаком бувши, грався з малечею в козаки-розбійники, і дід взяв та і вистругав йому таку гарну дерев’яну шабельку, рукатий був дід, а тоді пустився довго і наче аж замріяно розказувати, як орудують справжню шаблею, та чим шабля відрізняється од шашки, та як шашкою рубати з коня на ходу… Та мабуть що рубака дід був добрий, бо взнали од сина його через бабу, що мав він до революції якісь нагороди – чи георгіївські хрести, чи ще якісь, – мабуть же, було за що.

Але про те він, знову ж таки, мало розказував, а як онук допитувався, кого дід рубав шашкою, то той отвічав, що «білополяків». Кілька разів він згадував, як навесні вісімнадцятого року лежав у госпіталі в Криму після поранення, і там його, як він сам казав, «догнали більшовики». Після того він, за його ж словами, і відвоював хоч на час – служив десь на Чернігівщині на залізниці якимось писарем, а пізніш – десь землевпорядником в селі. Та десь у двадцятому році він таки потрапив на польський фронт, а чи вже сам знов визвався, чи його мобілізувала Червона армія – бозна. В усякому разі він раз іще обмовився, що самого товариша Будьонного знав, – хтозна, чи то справді так, чи то він сміявся лише.

Після тих подій життя його було неясне – закинуло його кудись в Росію чи Білорусь, була в нього якась сім’я, і діти, і от цього сина, котрий інженер по меліорації, в тій сім’ї ще не було, а тоді та перша сім’я кудись ділась. Дівся і сам дід – і дівся ж років на п’ятнадцять чи й усі двадцять. Оцей син, котрий інженер по меліорації, народився аж десь в Середній Азії, чи в Казахстані десь, хоча мати його також українка, як і батько. Були і ще діти від того шлюбу, але де вони тоді подівались, хтозна. Про цей час дідового життя скупо повідав лише син, поки ще жив у Жовтневому, а сам дід про це й не обмовлявся ні разу.

Ото таке в основному і знала його сім’я та сама Ірина. Та й навіть ці скупі й непевні відомості вони тримали ж при собі і не розбовкували кому попало до сих пір.

А ще ж пак щодо самої Ірини… Дід казав, що вона, Ірина, дуже схожа, ну просто як дві краплі води схожа на якусь із його менших сестер, котра жила в оцьому самому помісті до революцій і війни і котру він дуже любив. Та друга Ірина мовбито не дожила й до свого повноліття – померла від тифу в двадцятому році десь на півдні Росії.

* * *

Хтозна, як у дитячому віці, а юнкою Ірина була страх якою красивою – в усякому, так вважав Антон. Висока, струнка, худорлява, з блідою, аж наче хворобливо блідою шкірою, з густим світло-русим волоссям, у котрому темні пасма межували зі світлішими, а риси обличчя – рівні, правильні, навіть… вишукані? Хтозна, чи правду казав ото старий Кандиба щодо схожості Ірини з давно померлою його сестрою, але ні на кого зі своїх Ірина і справді наче не була схожа – ні на батька з матір’ю, ні на старших брата з сестрою. У задумі або при спокійній розмові її рівні брови завше трошки наче вигинались догори, а правий кутик губ опускався, од чого здавалося, що вона журиться за чим або навіть ось-ось заплаче, але то була омана – вона могла тут же добродушно усміхнутись, тепло, невимушено. Але якщо, наприклад, вивести її з терпіння, що бувало вкрай рідко, образити абощо, то її вираз обличчя мінявся на рівний, строгий, немов у якої скульптури, вона вирівнювалась станом, витягувалась, як струна і просто-таки спопеляла кривдника тяжким поглядом неймовірних очей, котрий мало хто витримував, і Антон також.

Її очі були дивніші за все – темно-сірі з зеленуватим відтінком, з поволокою, великі, і їх пронизливий погляд немов виринав з якоїсь неймовірної, недосяжної і нелюдської глибини.

Зрештою – цілком можливо, що то лише закоханий Антон вважав її аж такою красунею і багато чого про неї додумував собі, як і всі закохані, але можна сказати з упевненістю, що в жовтневській школі не один він на неї задивлявся. Але вибрала вона чогось саме його. І йому абсолютно щиро не був зрозумілий такий її вибір аж до сих пір. Багато було кращих за нього – більш бідових, більш розумних, більш… Навіть зовні він наче нічим особливим не вирізнявся – не надто високий, лише трошки вищий за саму Ірину, чорнявий, ледь-ледь смаглявий, кароокий, плечі розправлені, але не такі вже й широкі… Може, одна лиш деталь була особлива в ньому із зовнішніх – проковзувала в нього іноді така лукавенька, навіть глузлива посмішка, причому він сам у такі хвилі зазвичай нічого лукавого і глузливого й на думці не мав. Ірина сама йому якось про се сказала, мовляв – мружишся, як циган. Він, правда, одразу, сміючись, зауважив, що ніяких циган в роду наче й не мав, а вона натомість приказала – не дивись на мене так, бо я ніяковію. І дуже видно було при цьому, що їй так ніяковіти подобається. Після того Антон подумав, що, може, в тій його посмішці що і є, але, ясна річ, подумав те просто жартома. В цілому ж її вибір так і лишився для нього нерозгаданою таємницею аж до сих пір.

Ще зі школи норов у Ірини, з одного боку, був наче й простий, невибагливий, але разом з тим із погордою, хоча, може, це й не те слово. Не те щоб вона була гордовита, зовсім ні, але завше трималась трохи наче осторонь од решти, трошки в самотині, хоч і мала подруг, товаришів. Вона ніколи не допускала зайвого панібратства або чого такого – завше спиняла отим тяжким поглядом будь-кого, хто без дозволу порушував її простір. Вона часто бувала в довгій задумі, в отій своїй немов печалі, і не любила, коли її в такі хвилі відволікали. Та знову