Надія Борзакова - Я втомився від тебе, Надія Борзакова

Глава 4

Сім років тому

- Аліно, мені дуже шкода, що ви розійшлися...

- Нічого тобі не шкода, - беззлобно перебила мене сестра, - І я тебе не звинувачую в цьому, якщо що. Ти мала рацію, мала.

Дівчина глибоко зітхнула і зробила ковток карамельного макіато, яке дуже любила.

- Він козел та бабник. А я ніби не в собі була, от слово честі. Озираюся назад і тільки такий висновок спадає на думку. Наче найшло наслання якесь…

- Пробач собі за це, люба, - я обняла її. - Ми всі робимо помилки і закохуємося не в тих чоловіків.

- Угу, - хмикнула дівчина, теж обіймаючи мене.

За сестру було дуже боляче та гірко. Як сильно болить розбите серце я й сама знала не з чуток. А ще знала, що час обов'язково допоможе. Ось тільки проміжок цього часу пережити буває дуже і дуже важко.

- Ти прийняла правильне рішення, знаєш?

- Так…

- І якщо він знову захоче все повернути...

- Ні, все, - Аліна відсторонилася, - Тепер точно все, обіцяю.

- Ти не мені обіцяй, сестричко, а самій собі. Адже найголовніше, щоб ти була щаслива. А з ним у тебе щастя дуже і дуже мало.

Аліна закивала. Невловимим рухом змахнула сльози з довгих витончено і майже непомітно нарощених вій. Вони дуже гарно підкреслювали її карі, такі ж, як у мене очі. Волосся сестра фарбувала в рудий і виглядало це теж дуже натурально і красиво, наче її рідний колір.

Я теж якось за її прикладом спробувала пофарбувати своє, але це був справжнісінький жах. А ось Аліні йшло. Їй у принципі йшло майже все. Висока, на п'ять сантиметрів вище за мої сто сімдесят, з плавними вигинами фігури, пухкими губами і високими вилицями вона була красунею. Та ще й ще талановитою і пробивною дівчиною. Сміливою, не те що я. І ні, я не заздрила сестрі. Я захоплювалася нею і часто хотіла стати схожою на неї. Але поки що це не особливо виходило.

І справа була не у зовнішності. Мене в принципі влаштовувала моя. Зріст, фігура, риси обличчя. Але я багато чого віддала б за те, щоб стати такою ж впевненою в собі, як сестра. Навчитися так само легко, як вона, приймати рішення, змінювати своє життя, не боятися ризикувати та відстоювати себе.

- Гаразд, годі вже говорити про мене. Що там цей твій Пилип Мудакович? Продовжує дошкуляти?

- Алін... Ніякий він не Мудакович. Просто дуже строгий. Та й не поставився до мене серйозно спочатку. Але тепер уже все гаразд.

- Все гаразд чи ти просто не хочеш, щоб я під'їхала до нього і переконливо попросила перестати самостверджуватись за рахунок моєї молодшої сестри? - насупилась дівчина.

- Гаразд! І, Аліно, як ти собі взагалі уявляєш цю розмову? І, особливо те, що буде після неї... Я ж назавжди залишусь "принцескою"...

- Іншу тобі роботу знайдемо? Що в нас фельдшерів багато ще й таких, як ти? Чи знаєш, з твоїми знаннями можна прямо відразу на приватну медицину замахуватися, причому легко і просто, а не терпіти за копійки хамство мужика, який біситься від того, що нічого в житті не досяг, у державній.

- Аліно, комусь треба працювати і в державних швидких…

- Комусь треба, але чомусь цей хтось ти? Все життя збираєшся орати за копійки?

- Поки що збираюся. А що робитиму потім час покаже, - я підвела голову, - І мені подобається моя робота, нехай навіть вона низько оплачується.

- О, - карі очі сестри азартно спалахнули, вона ляснула в долоні, - ось такий настрій мені вже подобається. Згадуй про нього щоразу, як Пилип Мудилович захоче повироблятися і я буду за тебе спокійна.

Я не витримала і посміхнулася. Алінка все життя так робила, брала мене "на слабо", як це сама називала, щоб "розбудити бойового хом'яка".

- А на особистому в тебе що? Ти про хлопців останнім часом ні слова…

- Так, - відразу згадався Сорокін і я відчула як серце починає битися швидше, а щоки червоніють, - особливо нема чого розповідати. Мій графік…

- І ти тому так почервоніла, га? - зацікавлено примружилася дівчина.

- Аліно, мені якось незручно… Ти тільки розійшлася, а тут я…

- Ти що думаєш, я тобі заздрити чи що? - розлючено випалила дівчина.

- Не думаю, але просто якось… Та й, серйозно, нема чого особливо говорити. Один із моїх пацієнтів мене на побачення покликав, квіти подарував. Але я відмовилася. От і все.

- Чому відмовилася? Він старий та страшний?

- Ні, - я хитнула головою, - Навпаки. Молодий, гарний... Знаєш, у нього такі очі... Якісь особливі. І дивитися він так уміє, ну наче обпалює поглядом. У мене від цього мурашки по шкірі.

- Ну, і в чому проблема тоді? Чому ти відмовилася від побачення?

- Алін, - я ніяково всміхнулася, - Він старший. На сім років. І багатий бізнесмен, власник ресторану. Знаєш, скільки в нього таких, як я?

Сестра задумливо пожувала губи.

- Так а тобі ніхто і не пропонує дарувати йому серце, душу та тіло. Погуляй, розважся. Навіть якщо потім нічого серйозного не вийде – це класні емоції та досвід.

- Аліно, ти ж знаєш, я не можу так. Для мене все й завжди дуже серйозно.

- Відверто кажучи сказати, для мене теж, - вона знизала плечима, - Шкода, у мужиків не так.

Вона знову понурилася, а я пошкодувала, що заговорила про це. Тільки хоч трохи відволікла сестру і ось, будь ласка!

- Але в будь-якому разі, якщо він тобі подобається, тобі ніхто не заважає спробувати.

- Я відшила його. Не думаю, що такий хлопець бігатиме за мною після відмови, але воно і на краще.

- На світі повно хороших хлопців. І серед них обов'язково є наші. Давай вип'ємо за це, - сестра підняла чашку з макіато і я з усмішкою стукнула своєю об її.

У впевненості в тому, що Сорокін більше не з'явиться, я перебувала ще один день. То була нова добова зміна. Насичена та складна, але я впоралася.

- А ти молодець, Олено. Швидко все схоплюєш. Вважай сесію здала сьогодні, - сказав мені Пилип Вікторович на прощання, і я відчула, що зараз розплавлюся від радості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍