Публій Овідій Назон - Метаморфози

(в поета багата синоніміка) — оманливе. Перед нами — найточніше дібрані слова. Адже зайвий штрих неодмінно зупинить рух, умертвить образ.

Овідій, як уже згадувалось, максимально розширює палітру барв. Колір нерідко набуває у нього важливого емоційного звучання. Згадаймо знамените: «Aurea prima sata est aetas» (I, 89). У перекладі: «Вік золотий було вперше посіяно». Перед нами, до речі, один із випадків, коли «потрібне слово» годі поставити на «потрібне місце». Початкове, акцентоване ритмічно й інтонаційно, звучне aurea — «золотий» осяває не тільки цей рядок, а й, здається, всю поему: недарма ж її називають «золотою легендою античності». Вимушене зміщення в перекладі послаблює емоційну виразність вірша та відповідний зоровий образ. Одначе перекладач, орієнтуючись на своєрідність Овідієвої поетики, на його світобачення, намагався компенсувати неминучі втрати в інших місцях твору.

Цей переклад — одна із спроб донести до читача співзвучне з першотовором відлуння тих одвічних перевтілень, що їх змалював у своїй невичерпній творчій уяві автор «Метаморфоз», — той, кого наш Кобзар назвав «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».

Андрій СОДОМОРА

Метаморфози

Книга перша

Дух пориває мене: про нові починаю співати

В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни,

Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

Ще поки море постало й земля і поки над ними

Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна

Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

/10/ Світові сяйва свого не являв ще Титан{1} променистий,

Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба{2}.

Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта{3}

Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,

Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

Все-бо в сум’ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

/20/ Проти м’якого — тверде, на легке напирало вагоме.

Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,

Потім етер блискотливий підняв над імлистим повітрям.

Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

Простором їх порізнив, а з’єднав — найсердечнішим миром:

Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба

Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.

Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.

Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

/30/ Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

Первісну суміш ось так поділивши, цей бог невідомий —

Хто б він не був — сформував, як належало світу, частини:

Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі

Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

/40/ Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них

Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,

Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.

Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

Й стільки ж ліворуч, і п’ята, від них чотирьох гарячіша,

Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий

Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

На серединнім немає життя через жар непомірний;

/50/ Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними

В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

Легша вода від землі, — від вогню воно важче настільки.

Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:

/60/ Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.

Евр на Схід одступив — до країв набатейських{4} і перських

Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

Має в опіці Зефір{5}. А на Північ, у Скіфію сніжну,

Силою вдерся жахливий Борей{6}. Протилежні широти

Австр{7} поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

Врешті й етер над усім помістив — невагомий і чистий:

В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі, —

/70/ Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.

Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.