Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

3

Єгор

Ранок. Головний біль та похмілля. Насилу підводжуся з ліжка. Босими ногами крокую гладким паркетом. Підбадьорливий душ трохи приводить до тями і я стаю схожим на людину. Одягаю костюм-трійку, на шиї зав'язую краватку. Не забуваю про наручний годинник.

Виглядаю у вікно – під воротами давно чекає “Бумер” із власним водієм. Час на роботу.

Виходжу надвір.

– Доброго ранку, Єгоре Антоновичу, – вітається зі мною Славік.

– Мої вітання.

– Виглядаєте не дуже. Вчора було весело, га?

– Дуже, – криво усміхнувшись, забираюся в салон машини та зручніше влаштовуюся на задньому сидінні.

Весело було?

Зовсім ні.

Особливо якщо врахувати те, що сталося після ресторану. І який біс смикнув? Давно не було сексу. Це також, так. Але все одно не виправдовує! Я рідкісна сволота, та тільки це щось змінює? Ось жодного разу. Катерина Денисівна – гарна дівчина, перспективна, цілеспрямована. Їй би знайти собі кого молодшого і кращого. Мене вже ніщо не змінить. Я можу тільки все зіпсувати.

Згадавши Катю, лаюся собі під носа.

– Усе добре? – схвильовано поглядає у дзеркало заднього виду водій. – Зупинити машину?

– Нормально, Славо. Їдемо далі.

– У "Білдінг Строй"?

– Саме туди.

Напружуюсь, згадуючи Батуріна. Не хочеться бачитися з цим слизьким типом, але відтепер доведеться і досить часто. Ми ж тепер ділові партнери, щоб воно все… Гаразд. Якось переживу, якщо тільки зможу триматися на відстані.

Не помічаю, як пролітає час. У поїздці дуже багато думаю: гортаю щоденник, переглядаю на телефоні пошту. Тому не помічаю, коли на обрії з'являється висока будівля.

***

– Єгоре Антоновичу, доброго ранку.

На сусідній стілець сідає помічниця. Дуже несподівано варто сказати.

– Доброго ранку, Катерино Денисівно. А що ви робите на зборах у "Білдінг Строй"?

– Принесла вам документи, – відповідає офіційним тоном без жодного натяку на якусь образу чи ще що. – Ви забули проєкти. Я привезла.

– Дякую, – торкаюся тонкого зап'ястя і тут же прибираю руку, помічаючи на обличчі помічниці хвилювання. – Катю, я хотів попросити вибачення за вчорашнє.

– Нічого не кажіть. Я вже йду.

Передавши пластикову папку, Катя несміливо посміхається. Їй важко, так. Дивитись мені в очі й вдавати, що все нормально – непросто.

Мені також нелегко. Мимоволі згадується минула ніч. Змащені картинки, без деталей, але факт залишається фактом. Ми переступили межу і тепер, як раніше, нічого вже не буде. Я не зможу спокійно дивитися у бік цієї дівчини, а вона… Навіть не уявляю.

– Зустрінемось в офісі, – кажу Каті насамкінець і проводжу поглядом жіночу фігуру.

У повітрі утворюється шлейф квіткового запаху. Духи Катерини не фіалки, кров не розбурхують, не змушують серце битися частіше.

Починаються збори.

Батурін довго розповідає про перспективу цього проєкту. Я слухаю його, уважно не перебиваючи.

Тільки весь час хочеться поставити одне й те саме питання: “Як давно він одружений”. Не питаю, звичайно. Просто потрібен час звикнути, усвідомити. Це буде важко – настільки, що я зовсім не уявляю подальшу співпрацю з його компанією.

– Єгоре Антоновичу, а чому ви мовчите? Вам не сподобалася ідея реконструкції дитячої школи?

– Спочатку потрібно переглянути проєкти. Розрахувати вартість робіт.

– За фінансову частину не хвилюйтесь. Усі витрати я беру на себе.

Дивуюсь, вигинаючи брову, а Батурін посміхається. Поправивши піджак, підморгує мені. Виглядає це дивно.

– Це моя ідея. Отже, втілювати їх у реальність – мої турботи.

– Вирішили зайнятися благодійністю? Проєкт однозначно неприбутковий.

– Школа давно занедбана. Місцеві жителі навчають своїх дітей у сусідньому селі за десять кілометрів. Хай буде на благо.

Напружуюсь. Справа набуває нових обертів. Схоже, Батуріну потрібна мовчазна згода місцевих жителів, адже поблизу села планується будівництво заводу з перероблювання відходів. Звичайно ж, фільтраційні системи гарантують очищення викидів у повітря, у тому числі й очищення від специфічних запахів, але ж все-таки…

Реконструкція школи виглядає не інакше, як підкуп.

– Так що? Ви зі мною, Єгоре Антоновичу?

– Я хотів би подивитися на цю школу наживо, так би мовити.

– Чудово. Незабаром у вас з'явиться така можливість.

– Пропонуєте поїхати прямо зараз?

– Ви проти? – примружується Батурін, потім переводить погляд кудись за мою спину.

Я навіть не встигаю щось відповісти, як у залі для зборів відчиняються двері.

Стук підборів. Знайомий аромат фіалок лоскоче ніздрі.

Продовжую сидіти на місці рівно, навіть голову не повертаю.

– До речі, дозвольте представити вам керівника проєкту з реконструкції школи, – підвівшись із головного крісла, Батурін розгонистим кроком рухається вперед.

Обертаюся.

І стежу за Тагіром поглядом, не розуміючи суті того, що відбувається.

Нісенітниця якась. Це все надто жорстоко, щоб бути схожим на правду. Вчора я не впізнав. Не помилився! Дружина Батуріна – дівчинка з минулого.

Усвідомлення цього факту вражає мене наповал, приземляє просто на лопатки. Несподівано боляче, хоч минуло десять років.

Немов приклеєний до стільця, сиджу на своєму місці, скоса поглядаючи на подружню пару. Юля поводиться стримано, ледь помітно посміхаючись, а Батурін – навпаки. Я бачу в його очах знайомі вогні, впізнаючи себе. Колись я теж любив цю жінку. Обожнював. Але вона ...

Після всього, що трапилося, я хочу відчувати до неї байдужість, але не виходить. Ненависть гострими іклами вгризається мені в горлянку, через що я дихаю через раз.

– Єгоре, ви ж пам'ятаєте Юлію, мою дружину? – звертається до мене Батурін.

– Так. На склероз не страждаю, – відповідаю я.

– Чудово. Я хочу, щоб ви допомогли моїй дружині реконструювати школу. Допоможете, Єгоре Антоновичу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍