Ю. Несбе - Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

пропускали всередину сяке-таке світло, і я міг побачити усякого, хто наближатиметься до хатини з будь-якого бо­ку. Навіть коли я, зробивши три кроки від однієї стіни до іншої, відчув, як уся споруда погойдується, ніби французький кавовий столик, моя думка не змінилася: хатина була ідеальною.

Я озирнувся і згадав, як мій дід тоді, несучи мою валізу, підвів десятирічного онука до свого будинку, відчинив двері та сказав: «Mi casa es tu casa»[5]. І хоч я не знав жодного з тих слів, але зрозумів, що він хоче сказати.

— Хочеш випити кави перед зворотною дорогою? — запитав я і відчинив дверцята пічки.

Пічка війнула на мене сірою золою.

— Мені десять років, — сказав Кнут. — Я не п’ю кави. А тобі потрібні дрова. І вода.

— Зрозумів. А як щодо сандвіча?

— Ти маєш сокиру? Або ніж?

Я мовчки подивився на нього. Він закотив очі: мисливець без ножа.

— Можеш наразі позичити у мене.

Кнут, завів руку за спину і витягнув величезний ніж із широким лезом і жовтим дерев’яним руків’ям.

Я взяв ніж у руку. Важкуватий, але не надміру важкий, гарно збалансований. Приблизно так відчувався б у руці гарний пістолет.

— Тобі його батько подарував?

— Дідусь. Це — саамський ніж.

Ми постановили, що він принесе дрова, а я — воду. Пишаючись тим, що йому доручили дорослу справу, Кнут ухопив ніж і рвонув до лісу. Я знайшов у стіні дошку, яка не дуже міцно трималася. За нею намацав свого роду утеплювач із моху і торфу. Туди я запхав свій пояс-гаманець із грошима. Набираючи відром воду зі струмка, що пробігав метрів за сто від хатини, я почув завзяте гупання важкого ножа по дереву в лісі.

Поки Кнут закладав у пічку хмиз і кору, я повигрібав із шафи мишачий послід і склав у неї продукти. Я дав хлопчикові коробку сірників, після чого у пічці спалахнув вогонь, і невдовзі почав посвистувати чайник. У хатині зробилося трішечки чадно, і я помітив, що комарі повтікали від диму. Я з того скористався, щоб, скинувши сорочку, побризкати собі водою з відра на торс і обличчя.

— Що це в тебе? — показав пальцем Кнут.

— Оце? — перепитав я, беручи в руку іменний жетон, що теліпався у мене на шиї. — Ім’я і дата народження, вибиті на бомбоопорному металі, щоби знали потім, кого вбито.

— Навіщо комусь це знати?

— Щоби знати, куди надіслати скелет.

— Ги-ги, — іронічно мовив хлопець. — Це за дотеп не зараховується.

Посвистування чайника перейшло у попереджувальне булькання. Доки я наповнював одне з двох тріснутих горняток, хлопчина вже наминав другу скибку хліба, щедро намащеного паштетом. Я подмухав на чорну мас­лянисту пінку.

— Кава, яка вона на смак? — запитав Кнут із напханим ротом.

— Найгірше, коли куштуєш уперше, — зробив я проб­ний ковток. — Доїдай і мерщій додому, поки мама не почала непокоїтися.

— Вона знає, де я.

Він поставив на стіл обидва лікті й підпер голову долонями так, що щоки піднялися до очей.

— Анекдот.

Кава насправді була смачнюча, а горнятко приємно зігрівало руки.

— Чув про те, як норвежець, данець і швед заклалися, хто далі висунеться з вікна?

Кнут забрав руки зі столу і заінтриговано витріщився на мене:

— Ні.

— Вони сіли на підвіконня. І враз норвежець пе­реміг.

У тиші, яка запала по моїх словах, я зробив іще один ковток. З напруженого виразу обличчя Кнута я зрозумів, що він чекає на дальшу розповідь.

— То як він переміг? — запитав, нарешті, хлопчик.

— А ти гадав, як? Норвежець вивалився з вікна.

— То норвежець поставив сам на себе?

— Ясна річ.

— Це не так ясно. Ти мав уточнити від самого початку.

— Гаразд. Але тепер ти зрозумів, у чому сіль, — зі­тхнув я. — То що скажеш?

Він приклав вказівний палець до свого веснянкуватого підборіддя і задумано втупився у простір. Потім пролунали два коротких вибухи сміху. Тоді знову замислене споглядання.

— Закороткий анекдот, — зробив він висновок. — Але тому, либонь, смішно. Беркиць, і справі кінець. Що ж, ти насмішив мене.

Він знову хихикнув.

— До речі, щодо справи...

— Авжеж, — сказав він, підводячись. — Я завтра знову прийду.

— Справді? Навіщо?

— Мазь від комарів.

— Мазь від комарів?

Він узяв мою руку і приклав до мого лоба. Мені здалося, я торкнув протиударну обгортку — пухир на пухирі.

— Гаразд, — кивнув я. — Принеси мазь від комарів. І пива.

— Пива? Але тоді ти...

— Горітиму в пеклі?

— Це треба їхати в Алту.

Я згадав алкогольний дух у майстерні його батька.

— Паленка.

— Га?

— Самогон. Чи що п’є твій батько. Де він це бере?

Переступаючи з ноги на ногу, Кнут знехотя відповів:

— У Маттіса.

— Гм... Кривоногий коротун у подертій парці?

— Він.

Я витяг купюру з кишені.

— Візьми, на скільки цього вистачить, а на решту купи собі морозива. Якщо, звісно, це не гріх.

Він похитав головою і взяв гроші.

— Бувай, Ульфе. І тримай двері замкненими.

— Облиш! Більше, ніж є, комарів уже не налетить.

— Не комарі. Вовки.

Він жартує?

Коли хлопчик пішов, я дістав гвинтівку і поклав дуло на підвіконня. Подивився у приціл, обводячи поглядом обрій, натрапив на спину Кнута, що підстрибом біг по стежці, перевів приціл далі, у глиб лісу. Знайшов оленя. Він тієї-таки миті підвів голову, ніби відчув загрозу. На­скільки мені відомо, північні олені — стадні тварини, отже, цього вигнали зі стада. Так само як мене.

Я вийшов надвір, сів коло хатини і допив каву. Жар і чад від пічки викликали у мене головний біль, що наче живчиком бив.

Я подивився на годинник. Минуло вже майже сто годин. Сто годин від миті, коли мені належало померти. Сто годин бонусу.

Коли я знову подивився у приціл, то побачив, що олень підійшов ближче.

Розділ 3

Сто годин минуло.

Втім, усе почалося задовго до того. Я вже казав, що не знаю, з чого саме. Ймовірно, все почалося ще за рік. Того дня Брюнгільсен підійшов до мене у Палацовому парку. Я був тоді стривожений, бо мені щойно повідомили про її хворобу.

Брюнгільсен, передчасно полисілий тип із перебитим носом і тоненькими вусиками, свого часу працював на Гофмана, аж доки Рибалка привласнив його, вкупі з усією спадщиною Гофмана, тобто з його часткою героїнового ринку, його коханкою і величезною квартирою на алеї Бюґдьо[6]. Брюнгільсен повідомив, що Рибалка бажає поговорити зі мною, тому я маю прийти до рибної крамниці. Сказавши це, він пішов геть.

Дід полюбляв іспанські прислів’я, яких набрався, мешкаючи в Барселоні, доки малював свою версію собору Саґрада Фамілья. Одне з тих, що я чув найчастіше, стверджувало: «Було нас у хаті небагато, аж доки бабця завагітніла». Інакше кажучи: «Наче нам досі проблем бракувало!»