Юлія Бонд - Майбутній мій, Юлія Бонд

3

Марія

– І як тобі моя донька? Схожа на мене? – чую голос батька, ховаючись за фасадом будинку.

Серце б'ється в грудях. І я з жахом уявляю, що могло статися, якби батько з'явився на хвилину раніше.

Олег все ще зволікає з відповіддю, а я прошу всіх святих угодників, щоб вони помилували мене, і батько ні про що не довідався.

Ну же, Олег, збреши йому! Будь ласка…

– Ні, несхожа, – нарешті відповідає Олег і я полегшено зітхаю. – Я не знав, що в тебе є така доросла донька.

– Тільки на перший вигляд доросла, а так ще мала, – посміхається батько, а я відчуваю криву посмішку на його обличчі.

Розмова про мене не продовжується. Чоловіки перемикаються на роботу, і я нарешті залишаю свій притулок.

Підіймаюсь на другий поверх. Опинившись у спальні, знімаю промоклий купальник. Промокаю вологу на шкірі м'яким рушником і поспіхом одягаю легкий сарафан, що ледве прикриває сідниці.

Повертаюся до басейну, аби забрати телефон, але його так і не знаходжу.

– Маріє Костянтинівно, – кличе мене Раїса і я здригаюся. – Костянтин Володимирович чекає на вас в альтанці.

– Дякую, Раїсо.

Підходжу до альтанки, але довго не наважуюсь зайти всередину. Тому, що боюся зустрітися з Олегом.

Збираюся з духом, подумки рахую до десяти та заходжу до альтанки. Чоловіки сидять за столом навпроти один одного. Батько відразу помічає мою присутність і посміхається, а Олег обертається на мій голос і, здається, затримує подих, коли я прямую до їхнього столика.

– Ну, привіт, мишенятко, – усміхається батько.

– Привіт, батьку.

Батько встає з-за столу, щоб мене обійняти, а я, доки він нічого не бачить, прикладаю палець до губ, закликаючи Олега мовчати про нас.

– Як дісталася? Макс тебе зустрів? – Запитує батько.

– Зустрів, – зітхаю я, згадуючи пихатого індика.

– Зараз будемо обідати. Залишайся з нами, – пропонує батько.

– Дякую, але я не хочу вам заважати, – киваю на стіл, де лежать папери.

– Що ви, Марійко, залишайтеся. Ви нам абсолютно не заважаєте, – Олег втручається у наш із батьком діалог і відсуває поруч із собою плетене крісло, запрошуючи сісти.

– Олег правду каже, залишайся, мишенятко, – підтакує батько.

З-за рогу з'являється Раїса з тацею. І від аромату, що виходять від страв на таці, у роті накопичується слина.

Я погоджуюсь приєднатися до обіду. Але сісти поруч з Олегом – так і не наважуюсь. Набагато безпечніше перебувати від нього на протилежному кінці столу, біля батька.

Мовчки обідаємо. Я наколюю на виделку м'ясо і підношу до рота.

Олег не спускає мене з очей. Дивиться крадькома і швидко, чіпляючись поглядом за вуста. Спалахую, коли на підлогу падає виделка і ми одночасно з Олегом опускаємося навпочіпки, щоб її підняти.

– Спасибі, – дякую Олегові, коли ми одночасно тягнемося руками до виделки.

Горло дряпає зсередини ніби уламками скла, тому мій голос лунає фальшиво і набагато нижче, ніж зазвичай.

Перед тим як підвестися, Олег швидко проводить по моїй вилиці пальцем, а потім зупиняє його на нижній губі. Відчуваючи в голові справжню кашу, дивлюся на чоловіка туманним поглядом, коли він зараз серйозний.

Олег першим підіймається і сідає на стілець, ніби нічого не сталося напередодні. Я ж не можу похвалитися чудовою витримкою. Мене просто розривають емоції.

– Машо, ти заплуталася в сукні? – Жарт батька змушує мене різко підскочити на ноги й сісти на стілець.

Відчуваючи, як мої щоки горять рум'янцем, втикаюсь поглядом у тарілку і тремтячими пальцями намагаюся утримати виделку.

– Олеже, давай на цих вихідних посидимо по-домашньому? Ти візьмеш свого дурня, і ми познайомимо їх з Марійкою ближче. Дивишся, і дідами станемо через пару трійку років, – батько вичікуючи дивиться на друга, і я помічаю, як в Олега напружуються на обличчі м'язи.

Олег із шумом кидає на стіл виделку та тягнеться рукою до склянки з водою. Випиває її відразу, а потім послаблює на сорочці воріт, розстібаючи ще один ґудзик.

– Це не дуже добра ідея, – нарешті відповідає Олег.

– Чому? – дивується батько. – Вважаєш, Марійка дуже гарна для твого сина? Згоден. Вона для будь-кого дуже гарна.

Батько голосно сміється, підморгуючи мені, а Олег стискає пальці в кулаки, намагаючись не дивитись у мій бік.

– А скільки вам років, Олегу? – Запитую я, щоб перервати напружену паузу.

– Тридцять сім. Чому це так тебе цікавить, пані Маріє? – Відповідає замість Олега батько.

Я червонію до кінчиків вух. По тілу проноситься тремтіння і мені стає важко дихати, ніби повітря перетворилося на отруйний газ.

Батько, помічаючи мою неадекватну реакцію, торкається мого плеча і я здригаюся.

– Машо? З тобою все добре? – хвилюється батько. – Ти перегрілася на сонці, чи що?

Батько прикладає до мого чола зворотний бік долоні, а потім полегшено зітхає.

За столом все ще триває напружена атмосфера. І поки ми з Олегом старанно ігноруємо присутність один одного, батько не встигає перекладати здивований погляд із мене на свого друга.

– Я щось пропустив? – Запитує батько, щось запідозривши.

– Я піду. В мене ще справи у місті. Вибач, Костю, іншого разу домовимо, – ніби щось згадавши, Олег зривається з місця і йде геть, залишаючи нас із батьком наодинці.

Я кусаю вуста і стискаю пальцями сарафан, передчуваючи щось погане. Батько виглядає спокійним. І це лякає!

– Маріє, не хочеш мені щось сказати?

– Що я маю тобі сказати, тату? – простягаю сиплим голосом.

– Що тут відбувалося зараз? Ти знайома з Олегом?

– Ні!

– Так, Маріє. Так! Дідька лисого! – Звір з розмаху б'є кулаком по столу, зачіпаючи посуд, чому той падає на підлогу і розбивається на дрібні уламки. — Ти ж тоді була з ним у басейні, коли я прийшов? Так?

Я хитаю головою, але не переконливо, бо батько хапає мене за руку. І свердлить таким жахливим поглядом, що я подумки рівняюся з асфальтом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍