Арістотель - Метафізика

не знає, з якої причини щось існує з необхідністю. Натомість в інших випадках він називає причиною [20] все що завгодно тільки не розум[20]. Також Емпедокл, хоча й частіше застосовує свої причини, проте недостатньо і нерідко суперечить сам собі. Принаймні часто-густо в нього любов роз’єднує, а розбрат поєднує. [25] Адже щоразу, коли в нього всесвіт ділиться на елементи через розбрат, то вогонь згущується в одне ціле і кожен інший елемент так само. А коли під дією любові елементи знову збираються докупи, то частки кожного елемента з необхідністю розпадаються.

Отож Емпедокл, на відміну від своїх попередників, першим [30] розділив цю причину, припустивши існування не одного начала руху, а двох різних, причому протилежних. Окрім того, хоча він перший говорив про чотири елементи, що постають як матерія, насправді він використовує не чотири, а так, ніби їх було лише два: [985b] [1] з одного боку, в нього постає вогонь, з другого — інші елементи (тобто земля, повітря та вода) як єдина природа. Це можна зрозуміти з його поетичних творів.

Отож цей мислитель так говорив про начала і назвав їх стільки. Натомість Левкіп і його товариш Демокріт стверджують, що елементами є повнота і пустота, називаючи їх сущим і несущим (із них повне й тверде вони вважають сущим, а пусте й рідке — несущим, а тому вони кажуть, що суще існує не більше, ніж несуще, позаяк і тіло існує не більше, ніж пустота) та причинами всього як матерію [10]. І так само, як ті, хто уявляє сутність, що лежить в основі, як єдине, а все інше виводять з її змін, вважаючи рідке й щільне началами її змін. Так само ці філософи стверджують, що причинами всього іншого є відмінності. І таких відмінностей вони називають три: форма, порядок і [15] положення. Адже суще відрізняться, кажуть вони, лише «обрисом», «дотиком» і «поворотом»: із них «обрис» — це форма, «дотик» — це порядок, а «поворот» — це положення. Так, А від N відрізняється формою, ΑΝ від ΝΑ — порядком, a Ζ від Н — положенням. А от питанням про рух, звідки або яким чином спричинюється рух сущого, [20] вони, подібно іншим, також безтурботно знехтували. Отже, схоже, ось наскільки просунулося дослідження цих двох причин у наших попередників.

5

У ті ж часи і перед тим так звані піфагорейці, зайнявшись математичними науками, першими їх розвинули і [25] визнали їхні начала началами всього сущого. Оскільки ж головними началами математичних наук є числа, то піфагорійцям здалося, що числа багато в чому подібні до сущого (того, що є і що виникає), більше ніж вогонь, земля та вода (тобто, наприклад, певна властивість чисел є справедливість, [30] інша — душа й розум, ще інша — сприятлива мить, і так само в кожному окремому випадку). Також вони бачили в числах вияви й співвідношення музичних гармоній; оскільки все інше за своєю природою видавалося таким, що уподібнювалося числам, а числа є першими у всій природі, [986а] [1] то вони вирішили, що елементи чисел суть елементи сущого і все небо є гармонія й число. І все, що тільки вони вбачали згідного в числах і гармоніях [5] зі станами й частинами неба та всією світобудовою, вони збирали й поєднували докупи. І якщо десь чогось бракувало, вони намагалися доповнити, щоб усе їхнє вчення було зв’язним. Я маю на увазі, наприклад, що оскільки число десять здавалося чимось довершеним, що охоплювало всю природу чисел, [10] то вони твердили, що й небесних тіл, що рухаються, є десять; проте видимих лише дев’ять, тому десятою вони постулюють протиземлю[21].

Ми вже обговорювали вчення піфагорійців докладніше в іншому місці. Тепер мета нашого розгляду — визначити, які начала вони встановлюють і як приходять до згаданих причин. Вочевидь вони вважають число началом і в сенсі матерії для сущого, і в сенсі властивостей та станів, а елементами числа — парне й непарне, з яких одне обмежене, друге необмежене; натомість єдине на їхню думку складається з них обох, тобто є і парним, і непарним. Число походить від єдиного, і все небо, як вже було сказано, є числа.

Інші з цих філософів кажуть, що є десять начал, розподілених на пари: межа і безмежне, непарне і парне, одне і множинне, праве і ліве, чоловіче і жіноче, спокійне і рухоме, пряме і криве, світло і темрява, добре і погане, квадратне і довгасте. І так само, здається, вважав Алкмеон Кротонський, тож або він від них перейняв це вчення, або вони від нього. Адже Алкмеон досяг зрілого віку під старість Піфагора, натомість висловлювався подібно до них. Так, він стверджує, що більшість людських речей існують парами, але говорить не так, як вони, про чітко визначені протилежності, а про перші-ліпші, як-от біле — чорне, солодке — гірке, добре — погане, велике — мале. Також він якось непевно згадав про інші протилежності. [986b] [1] Натомість піфагорійці вказали, скільки протилежностей і які вони. [2] Отже, те, що протилежності є началами сущого, можна дізнатися і від нього, і від них, а от скільки їх і які вони — лише від других. Одначе яким чином можливо звести ці начала до [5] названих причин, цього вони чітко не пояснили. Утім, схоже, вони уявляли елементи у вигляді матерії, адже з них як складових, кажуть вони, збирається й утворюється сутність.

Отже, виходячи з цього цілком можна судити про думку давніх філософів, а саме тих, хто [10] покладав більш ніж один елемент. Натомість деякі інші висловлювалися про все, як про єдину природну сутність, але не всі однаково як у сенсі доладності, так і в сенсі відповідності природі. Проте тут у розгляді причин мова про них є зовсім недоречною, бо вони, на відміну від деяких натурфілософів, які покладають в основу [15] єдине, але виводять суще з нього як із матерії, висловлюються інакше. Адже останні додають рух, оскільки вони говорять про виникнення всесвіту, натомість перші кажуть, що він нерухомий. Проте нашого дослідження стосується наступне. Парменід, здається, мислить єдине як форму, натомість Мелісс [20] — як матерію. Тому один говорить про нього як про обмежене, а другий — як про безмежне. Ксенофан, котрий проголосив єдине раніше за них (оскільки кажуть, що Парменід був його учнем), нічого, однак, не пояснив і навіть не торкнувся природи єдиного ні в тому, ні в другому сенсі, а натомість, охопивши поглядом ціле