Борис Джонсон - Омріяний Рим

Римляни правили своєю імперією ще впродовж 400 років після розгрому Вара. Це правління було тривалішим, більш мирним й ефективнішим, аніж за будь-якої іншої імперії в історії.

Мене завжди цікавило, як їм це вдавалося. Як вони чинили щодо завойованих держав і народів? Як римляни спромоглися створити цю разючу спільність — e pluribus unum?[24] Який урок ми можемо засвоїти з їхнього прикладу? Зрештою, не менш важливо з’ясувати, чому ця затія провалилася.

На жаль, велику частину своєї університетської кар’єри я провів перескакуючи з одного на друге. Щоправда, чимало й міркував про досягнення маленького імператора Августа, який так бурхливо відреагував на новини про поразку Вара.

Перш ніж ми станемо розглядати його особу, я спробую довести, що ми не єдині, хто сушить собі голову над його спадком та й спадком Риму загалом. Ви ще побачите, що це цікавить геть усіх.

Розділ другий

Далеке римське дзеркало

У жовтні 2004 року на церемонію підписання Європейської Конституції до Рима прибули двадцять п’ять європейських лідерів. Оце так вечірку тоді організували!

На перекриття вулиць пішли мільйони євро, телевізійною трансляцією керував неперевершений Франко Дзефіреллі[25], костюми для двадцяти п’яти «стюардів» і «супровідниць» розробив Валентіно, мер Рима прислав 30 000 квітів, а на площі Капітолія — колишньому епіцентрі культу Римської держави, місці, де збирались усі священні процесії, —вивісили прапор, на якому красувався текст безсмертного самохвальства, написаний, ясна річ, латиною: Europae Rei Publicae Status. Становлення європейської республіки!

Лідери й міністри закордонних справ один за одним увійшли до славнозвісної зали Гораціїв і Куріаціїв, щоб підписати Європейську Конституцію. Діставши чорнильні ручки, вони залишили свої карлючки на скрижалях історії. Берлусконі, Шредер, Ширак, Блер, Фішер, де Вільпен, Стро — усі увічнили цей момент розчерками своїх «Монбланів».

А народам Європи лишилося тільки погодитися на пакт, укладений від їхнього імені. На жаль, здійснити це вони відмовилися.

Конституцію забракували. І не данці чи британці — традиційні кайфоломи на всіх євровечірках. А французи й нідерландці — засновники ЄС. Саме вони сказали своє «ні». Відтоді договір перебуває в стані замороженого паралічу.

Та доки електорат тих країн не встиг засмутити своїх лідерів жорстокістю, італійський уряд завчасно вигравіював пам’ятну мармурову плиту, присвячену цій події. Її повісили на мурі палацового двору. Бездоганним августівським шрифтом на ній написано:

DIE XXIX MENSIS OCTOBRIS AD MMIV IN HOC SACRATISSIMO CAPITOLINO COLLE ALMAE URBIS ORBISQUE TERRARUM ARCE IN PRAECLARA AUGUSTAQUE EXEDRA AB HORATIIS ET CURIATIIS NUNCUPATA NATIONUM IN UNIONE EUROPAEA CONIUNCTARUM SUMMI MODERATORES FOEDUS DE CIVITATIS FORMA CONSTITUENDA UT EUROPAE GENTES IN POPULI UNIUS CORPUS COALESCERENT UNO ANIMO UNA VOLUNTATE UNO CONSILIO OBSIGNAVERUNT.

«29 жовтня 2004 року тут, на священному Капітолійському пагорбі, цитаделі цього щедрого міста й усього світу, у цій славетній августівській залі імені Гораціїв і Куріаціїв, представниками держав-членів Європейського Союзу підписаний договір про створення спільної конституції задля згуртування народів Європи воєдино зі спільними поглядами, спільною волею та спільним урядом».

Спільні погляди, воля, уряд! Коли це востаннє Європа була одностайною щодо таких питань? Жодного разу від часів Римської імперії. І вже точно не випадково текст таблички перегукується з давнім римським гаслом: Plurimae gentes, unus populus — багато націй, один народ.

Згоден, не зовсім слушно твердити, буцімто Римська імперія послугувала єдиною і головною натхненницею для створення Європейського Союзу. Але мені здається, що дванадцять зірок на прапорі беруть своє коріння не лише від дванадцятьох апостолів, а й від дванадцятьох Цезарів Светонія[26], чи то пак дванадцятьох пізніших імператорів, чиї золочені портрети римляни носили на намисті.

Можна сказати напевне, що в прагненні до економічного й політичного союзу сучасним європейським лідерам властиво звертатися, хоч й опосередковано, до надбань Риму.

Причина такої любові до спадку імперії цілком очевидна.

Ще 1776 року Едвард Ґіббон писав: «Якщо попросити когось назвати період в історії світу, коли людство жило найщасливіше й найзаможніше, без жодних вагань вам назвуть час між смертю Доміціана та сходженням на престол Коммода…» Інакше кажучи, період між 96 і 180 рр. н. е.

А ось що пише великий німецький історик Теодор Моммзен:

Не так часто управління світом тривало аж так довго та здійснювалося так чітко… У своїй сфері, яку ті, що належали до неї, майже правильно називали світом, імперія сприяла встановленню миру й багатства серед багатьох націй, що перебували під її управлінням, до того ж здійснювала це значно довше й усебічно, ніж то коли-небудь удавалось якійсь іншій владі.

Рим досягнув величезних успіхів, а людям притаманно пишатися успішними предками. Це зветься снобізмом. Старе й добре бажання знайти у своєму родоводі когось, хто був дуже видатний, і сподіватися, що, почувши від нас його ім’я, люди подумають, що ми також чимось видатні. Це відчуття успішно працює як для організацій, так і для окремих людей, отож за останні півтори тисячі років політичні установи аж зі шкури пнуться, аби заявити про свою спорідненість із Римом — і байдуже, наскільки вона віддалена чи яка липова.

Рим — це ніби далеке свічадо, у якому намагаємося розгледіти власне віддзеркалення й переконатись у своєму статусі його наступників. Залежно від темпераменту цим свічадом кожен користується по-своєму. Хтось бачить себе в шоломі, зі списом та орлами, хтось — в оточенні військ зі зведеною для привітання рукою, ще хтось — серед підкорених племен, що стають перед ним навколішки, а дехто — в оточенні дівчат, поїдаючи виноград із грона. Упродовж усієї історії різні народи намагалися приміряти на себе образ Риму, щоб побачити, якою мірою він їм пасує. Декому він дуже пасував. Проте нікому так і не вдалося повторити його успіх цілком — ні Європейському Союзу, ані жодній іншій імперії-спадкоємиці. Ще ніхто не зміг повторити ідеал unus animus, una voluntas, unum consilium. Отже, частково наша мета полягає в тому, щоб розібратись у причинах цього. І починати тут слід із першого спадкоємця-мутанта Римської імперії — християнської церкви.

Церква виникла за часів імперії й від самого початку впевнено рухалась до влади. 330 року н. е. імператор Костянтин рушив до Босфору й заснував там нову столицю, назвавши її Новим Римом. Попри те що, як і місто на Тибрі, Константинополь стоїть на сімох пагорбах, важливішим є факт, що в ті часи слово «Рим» було беззаперечним показником влади.

Костянтин, як і решта ранніх християн, убачав у язичницькій імперії певну заготовку,